Горiло до самого вечора, й до самого вечора тривала остання страва по вмерлому Великому князевi Рогволодовi. Поминальники сидiли довгими рядами попiд горою й пили та їли, аби й небiжчиковi пилося й їлося смачно на тiм свiтi, в зеленому вирiю, що його бачила сьогоднi князева наречена, пили, й їли, й спiвали, щоб i на тому свiтi весело було й Рогволодовi, й усiм давно й недавно померлим русам, i сiврам, i деревлянам, i лугарям, якi зiбрали свої землi пiд меч полянського князя.
Й коли пiшли зi страви до городу, пiзнього вечора, вже проти мiсяця, небалакучий Вишата спитав свого побратима Борислава:
— Видiв єси?
Той кивнув головою й зiтхнув.
— Повiдаєш i йому?
Велiй київський болярин нiчого не вiдповiв. Але вiн таки сказав про все Богдановi, коли по трьох тижнях, узявши з чернегiвського князя Божiвоя клятву на мечi, що той сполчив рать свою проти знахабнiлих племен весi та муроми, Великий князь повернувсь у Руську вкраїну.
— Княже, – сказав велiй болярин, – спалили… Ясновиду.
Богдан нiчого не вiдказав Бориславовi, тiльки страшенно зблiд i неначе закам'янiв. Болярин, пригнувшись, вийшов, а вiн просидiв у своїй краснiй київськiй свiтлицi до самого вечора, вранцi ж наказав старому конюшому сiдлати конi. Вони вдвох, як i чотирнадцять тому лiт, їздили до маленького села пiд Нежинню й повернулися тiльки третього днi. Та стара бабця, що колись так неприязно зустрiла його, була, як i тодi, зла, ще, може, й лютiша, але розповiла Богдановi все.
Назад вони їхали стопою, й Богдан увесь час думав про Ясновиду. Вiн досi й на думцi не мав, що людина здатна так довго любити iншу людину, навiть не бачачи її. Княгинина смерть потрясла його, не менше вразила й розповiдь старицi. Великий князь уперше довiдався про те, що сини Ясновиди перейшли пiд готiв-алеманiв. Княгиня боялася, що тепер, ставши самодержцем усiх чотирьох україн, Гатило меститиме їй за ту зневагу, якою вона вкрила його чотирнадцять тому лiт.
I ще хотiла спокутувати провину синiв своїх власним життям.
— Де є дочка її? – глухо спитав старицю князь, i та засичала йому в вiчi:
— Не вузьмеш! Рунки куцi! Замунж повели княжну!..
Князь їхав, попустивши повiддя, й думав про те, що страшнiше: провина синiв чи материна покута. Тодi намагавсь уявити собi смерть Ясновиди й не мiг, бо в полян звичаю сього не було.
Й уперше по-справжньому засумнiвався в тому, чиї лiпшi кумири…
Пiсля похорону Рогволода Богдан Гатило, ополчивши рать велiю, разом iз братом своїм князем Володом перейшов Дунай i заглибився на п'ятсот стадiй у грецькi землi Полунiчної Фракiї. Десь тут помер старий Великий князь, i молодий мусив продовжити почату ним вiйну. Й у городi Маркiанополi його перестрiли сли грецького iмператора Плiнф i Дiонiсiй.
Рогволод прийшов сюди по дань, бо греки, як завжди, зволiкали. Тепер вони привезли все належне, та Гатило спитав у головного сла Плiнфа, киваючи на золотi номизми, дорогоцiннi чашi та коштовне оружжя, складене перед ним:
— Скiльки є то?
— Триста й п'ятдесят лiтр, господарю, – вiдповiв Плiнф по-руському.
Вiн був родом русин, звався колись Планком i за роки служби грецькому iмператоровi ще не забув материної мови. Богдан, презирливо посмiхнувшись, одказав:
— Добре. Але то є за пiвлiта.
— Як! – здивувався Плiнф. – За цiле лiто є, господарю! Так смо платили дiдовi твоєму Рогу ще з лiта божого 412-го.
— Так сте платили досi Тепер платити-ймете вдвiчi – сiмсот лiтр. I так буде.
Планко-Плiнф добре знав се слово – так буде – й мовчки перезирнувся з Дiонiсiєм. Але той нiчого не второпав, бо розмовляли по-русинському.
Вони вдвох пошепталися, й Плiнф сказав Гатиловi:
— Не маємо волостi такої вiд iмператора, господарю.
— Тодi їдьте й речiть своєму iмператоровi мою волю.
Я пожду.
Й знову посмiхнувся, й усi князi та боляри голосно зареготали, бо новий Великий князь виявляв ознаки доброго можа й державця. Слам же вiд того смiху зробилося моторошно.
Того-таки дня, не гаючись анi години, вони рушили назад до царя-городу Константинополя, везучи невтiшну новину. Й за мiсяць у стан до Богдана Гатила прибули новi сли: сенатор Теодосiй та багатий ктитор Теодул. Великий князь, через Вишату довiдавшись iз чим вони приїхали, навiть не говорив з ними. Вiн наказав рушати додому. Теодосiя взяв iз собою, Теодул же двома галерами подався морем, приєднавшись до Гатилового воїнства аж у Березанi, яку греки називали Одiссом[11]
Вiдтепер Вiзантiя мала платити Русi по сiмсот лiтр золота – вдвiчi бiльше, нiж за Рогволода.
В ЛIТО 439-е
Здолавши сiрiйських церковникiв та патрiарха Несторiя, Константинополь ожив. I зачувся в палатах царських голос iмператрицi Євдоксiї, й пiшли за нею всi книжники, й мудрецi, .й письмовцi, була-бо дочкою афiнського фiлософа-поганина й велiї премудростi книжнi еллiнськi знала. Й держав руку по нiй вельмiж константинопольський епарх Кiр, кому кланялися й ктитори-купцi, й поважнi городяни.
В те ж лiто мiсяця снiжного в шостий день став Кiр префектом Преторiї Всходу, й не було рiвного йому й володарству його, й правили вони вдвох iз Євдоксiєю-iмператрицею, й нiхто не смiв ректи їм слова супротиву.
В ЛIТО 440-е
Вдруге прислали вiрмени слiв своїх у землю Руську, просячи о помiч. I зрядив Великий князь київський Гатило рать велiю, й пiшли два князi полянськi Божко й Красой, i дiсталися кресiв сполоненої персами землi Гурартської, й сiча була велика з персами, й воротилися русичi, шоломами напившись гiркої води з моря Хвалинського, бо мали перси ополчення небачене, конi ж русинськi падали вiд безводi й сапної язви.
Та взнали вже руськi можi путь у далеку Персiю, й греки вельми радi були з того.
В ЛIТО 441-е
Була пря смертна межи iмператрицею Євдоксiєю та сестрою iмператора Пульхерiєю. Дав одного дня iмператор Теодосiй жонi своїй яблуко небачене красне в дар. I мала Євдоксiя при дворi друга лiпшого Павлина, й знедужав Павлин, i пiднесла йому Євдоксiя те яблуко. Другого днi спитав iмператор жону свою:
— Де є те яблуко, котре-м дав тобi?
Й рекла Євдоксiя:
— З'їла-м його.
Й схопили Євдоксiю як зрадницю, бо Пульхерiя знала про яблуко й сказала все своєму братовi, й зiслали iмператрицю в заслання в краї далекi Єрусалимськi, й звалено було такоже й Кiра-префекта, й знову чувсь у хоромi царському тiльки голос Пульхерiї та iже з нею. А городянам було голодно й холодно, як i за Євдоксiї, й которилася земля грецька, й грабували її всi, хто мав до того хотiння.