— Iз чим прийшов єси, герцоже? – спитав вiн готською мовою. Сватоплук вiдповiв по-лужицькому, як говорив завжди:
— Маю вiсника з возходу, – й потер померзлi щоки закоцюблою рукою. – 3 возходу, з Русi
— Що рече вiсник?
— А що рече? – вiдповiв Сватоплук. – Люднiсть моя втiкає до Русi, й у Сiврську україну, й у Деревську…
— Пощо-с не спинив їх?! – гримнув король. Сьогоднi неприємностi падали йому на голову, мов стиглi яблука, й тiльки сього впертого жупана не вистачало.
— Гатила зустрашився єси? – крикнув королiв брат. – Їв єси попару його, тепер жахаєшся й тiнi його?
— Й ти-с їв, Горвате, – настовбурчився жупан. – Усi смо їли його попару…
Вiн мав на увазi всiх тут присутнiх, але не наважився сказати се й про короля.
— Великий князь київський Гатило пускає до себе на Луги, то люднiсть i суне.
То був їхнiй спiльний грiх – вони вiдкинулися свого часу од Гатила, хоч Сватоплук i цiлував колись меча пiд городом Чернеговим. У пiвтемрявi свiтлицi настала незручна тиша. Жупан, якого король називав герцогом, переступав з ноги на ногу бiля дверей i не наважувався сiсти. Щоб якось порятуватися вiд напруження, Горват-Гернот вiдкресав вогню й засвiтив горiлець на коминi. Король махнув до Сватоплука:
— Сiдай, коли…
Жупан сiв од самих дверей.
Горват-Гернот обернув голову:
— Чув єси про золотий скiт Змiя Горянина?
— Про Сiкура речеш? – перепитав жупан Сватоплук, – Чув єсмь.
Вони й досi розмовляли так – брати по-готському, лужицький жупан по-своєму, й ся впертiсть Сватоплукова дратувала короля. Король сам розмовляв готською не дуже впевнено, й йому здавалося, що старий жупан посмiхається з нього. Се завжди нервувало його, та зараз король Гунтер чекав, що скаже Сватоплук.
— Усяке речуть… – ухильно вiдповiв жупан i засовався на дубовiй лавi. Холод вийшов з нього, й тепер його побивав пiт. – Усяке таке…
— Що ж речуть? – пiдохотив королiв брат.
— Речуть, же скiт такий є, що його стачило б на…
— На що?
— На полк лугарiв, – нарештi закiнчив свою думку старий жупан.
Короля се вивело з себе.
— Й ти б найнявся, жупане, за той скiт? Вiн сказав те лужицькою мовою, й Сватоплук неспокiйно блимнув на нього. Якусь хвилю старий вагався, тодi вирiшив не хибити душу:
— Лугарi служать тому, хто бiльше дає, княже. Так ведеться спокону.
Король перезирнувся з братом, i середульший спитав:
— Пiшов би-с i Гатиловi за такий скiт у службу? Сватоплук зiтхнув:
— Гатиловi… До Гатила менi путь запалася.
— Чого б то так?
— Сам вiдаєш…
Про те й справдi всi добре знали, й чи не найкраще – той-таки Горват. То ж вiн пiдбив Сватоплука, та й не тiльки Сватоплука, зламати вiру Гатиловi й вийти з-пiд його руки. Тодi багато лужичан полишили вiдведенi їм землi й сполчилися проти руського Великого князя, аби захопити городи в Сiврськiй українi, на якiй колись обкришили зуби. То було вже скiльки тому лiт, i Горват усе добре знав, а тепер, ще й перепитує.
— Сам вiдаєш, – повторив уже впевненiше Сватоплук. I без видимого зв'язку докинув: – А готи називають нас вен… вандалами. Перейняли тоту званку в латинцiв…
Гернот упiймав-таки його думку й завважив:
— Вiзьми на груди хрест – i не наричати-ймуть вас так.
— Прийняти на груди хрест i стати готами? – Сватоплук рiшуче пiдвiвся. – Парко менi. Пiду.
Король махнув недбало рукою, й старий жупан вийшов. Гернот сказав, коли важкi кроки втихли за дверима свiтлицi:
— Рече: на полк лугарiв. Король змовчав.
— Пощо сидиш, брате? – нервово засмiявся Гернот. – Ждеш, поки все твоє крульство реготати почне?
Вiн знову перейшов на рiдну мову, й король зiтхнув, бо тi слова стосувалися його безпосередньо.
— - А… сестра? – проказав вiн.
— Сестра? Грима ще молода.
— Молода… – повторив король, i незрозумiле було, чи вiн погоджується, чи заперечує.
— Ти… вiруєш у Змiя Горянина? Король знизав плечима. Гернот уже вдруге питав те саме.
— Не є то нiякий Змiй Горянин, але валка купцiв-гречникiв.
— Хто рече? – сiпонувся король Гунтер.
— Хто? Всi речуть. I всi вiдають. I тiльки ми з тобою мислимо якогось там Змiя Горянина. Де б той Змiй узявся тут, у полях? Вiн жиє в горах.
Се була вже нова, зовсiм нова думка, й король почав обмiрковувати її з усiх бокiв. Найгiршим було те, що сюди приплелася й Брунгiльда, їй же не так сплоха затулиш рота. Брунгiльда й Гримiльда. Й коли щось потрапило на язик двом жiнкам, його вже не втримаєш у темному кутку.
— Речи Сiкурдовi, нехай покаже той меч Вотана. Я переб'ю його своїм мечем, i ти побачиш, що лже Сiкурд. Ти-с король – речи йому!
— А сестра? – знову спитав старший брат. Середульший нетерпляче махнув рукою:
— Знайде собi лiпшого!
— Кого?
Брати злякано повернули голови до дверей. У порозi стояла, горнучись у бiле вовняне корзно, Гримiльда.
— Така зима впала – такої, речуть, у сих краях давно не бачено. Кого знайду я собi?
— Нiкого, – буркнув король i сердито блимнув на сестру. – Що маєш ректи?
— Щось мовили-сте про мене.
— А то забороняється? – нахабно вишкiрився брат короля.
— Й про Сiкурда сте мовили. Я вiдаю, я все-м чула.
— Що-с чула?
Сестра дивилася то на одного брата, то на другого й горнулась у своє корзно.
— У вас очi лихi, братове, – сказала вона по хвилинi. – Вельми лихi. Щось недобре сте на думку взяли. Горват-Гернот пiдiйшов i впритул подивився на сестру:
— Пощо-с дратувала королеву? Гримiльда витримала його погляд i гордовито пiднесла чоло.
— Нехай не пишається вельми. Вона є королева, я ж єсмь сестра королю. Й не пiдлого роду, а таки ж княжого, як i вона сама. Мушу наввипинки стояти перед нею?
— Перед королевою встати не хочеш, а свого брата змiшала єси з…
Гернот ужив досить негарне слово, але Гримiльду воно не вразило нiскiлечки. Вона спитала, раптом дрiбно засiпавшись:
— Що сте намислили? Що, що!?
В ЛIТО 444-е
Ходили бiло-горватськi, галицькi, червенськi та инчi руськi князi за Дунай i воротилися з полоном великим, i многi русичi лишилися там орати землю, й осiли аж коло гiр Гемських, i нiчого не могли вдiяти їм греки, бо їхнi роби й челядники не противилися руським ратникам, а єднались iз ними противу своїх стратигiв та епархiв.