— Я-м християнка, – гордовито вiдповiла Гримiльда на заказ княжича Остоя. – Хiба ж личить менi йти по язичниковi?
— Русини родичi лужицьким сербам, – вiдповiв Остой. – Ми смо кореню їдного й кровi єдиної.
Гримiльда не вiдповiдала. Звичайно, то так, але їй сама думка про грiзного володаря русiв була неприємна. Втрутився єпископ Ратарiй:
— В землi Гатiли многi християни, дочко. Многi витязi вiри нашої там. На тобi залежиться – зверне Гатiла очi свої до Христа чи не зверне. Есфiр стала жоною царя Артаксеркса, щоб урятувати Мардохая й увесь єврейський рiд вiд злого Аммана. Так речено в святому письмi, дочко. Стань же й ти новою Есфiр'ю й порятуй свiй народ.
Гримiльду прорвало. Тепер вона вже знала, в чiм рiч i чому її так старанно випихають за того «злого Аммана». Вона крикнула не до єпископа, а в вiчi своєму середульшому братовi, правiй руцi короля.
— Он що вам треба! Заткнути мною пащу лютого лева, якому колись наступили сте на хвiст! Тепер я вже вiдаю! Все вiдаю! Й не вмовляйте мене – не буде сього нiколи!
Вона втекла на другу половину терема – до свекрухи, впала на лежанку й зайшлася лютим плачем, а стара сидiла й нiчого не казала їй, навiть не ворухнулася коло свого кужеля. Гримiльда голосила й тiпалась у лихоманцi, коли ж сльози ссякли й на неї напала болiсна гикавка, стара Ойда взяла зi столу мiдяну кварту й пiднесла невiстцi. Гримiльда, цокнувши зубами по червоних вiнцях, випила все й злякано пiдвела очi на свекруху:
— Що дала-с менi випити?
В горлi їй гiркотiло й пекло, але й гикавка, й тiпаниця враз урвались. Ойда мовчала.
— Що було в квартi, речу? – пiдвищила голос Гримiльда.
Стара повiльно, по складах проказала глухим i мовби не своїм голосом:
— Одворот-зiлля й приворот-зiлля, й будеш йому жоною.
Молода жiнка, не клiпаючи, дивилася на неї.
— Пощо зробила-с таке?
Стара нахилилася над нею, чорна й лиховiсна проти свiтла вiконечок, i тiльки розпатлане сиве волосся їй мовби сяяло навколо голови. Гримiльдi здалося, що в свекрушиних очах майнула зелена вiдьомська iскрина. Вона аж пiдвелася, щоб упевнитись, чи то правда, чи тiльки привидилось, але так нiчого й не побачила. Свекруха вiдповiла:
— Кров Сiкура б'ється в моє серце. Але я-м стара, мої руки вже не годнi нi до чого. Тепер його кров битиме й у твоє серце. А ти ж єси молода й дужа й маєш багато лiт попереду.
То було справдi страшне, те, що казала Ойда, й невiстка дивилася на неї, мов приворожена, зовсiм упритул, i не могла вiдвести погляду вiд її очей.
I коли трохи згодом рипнули дверi й увiйшов єпископ Ратарiй, вона й його слова сприйняла так само. Вбраний у довгу фiалкову сутану й фiалкову шапчинку на головi, опасистий єпископ сказав:
— "Хто пiде за Христом, той не має нi вiтця, нi матерi, нi братiв, нi сестер", – так рече в посланнi свому апостол Лука.
Гримiльда ж думала своє. Хто сказав сi слова вустами Ратарiя? Брат Гано? Чи свекруха? Вона почергово глянула на єпископа, тодi на стару Ойду й тремко зiтхнула В головi їй усе переплуталося, й не могла нiчого нi втямити, нi розiбрати. Й на думку спало схоплене колись у божому хоромi, чому вона тодi не надала нiякого значення. «Й чути стало плач у городi Рама – плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися…» Вона не знала, що то за Рахiль, не знала й городу такого, та се було з того ж таки Святого письма й стосувалося воно її, тiльки її.
Гримiльда, розтуливши вуста, гарячкове дивилася поперед себе й нiкого не бачила.
Вранцi вона дала себе взяти й везти до королевого хорому, де вiдбулося сватання за руським, та готським, та лужицьким звичаями, а коли над землею її дитинства впав перший снiг, вона була вже в стольному городi Кия. Вуста Гримiльди, якi стулилися того дня в далекому сiльському теремцi, й очi її, якi висохли того ж дня, так i лишалися всю дорогу, й вона їхала, мов зацiплена, й настирливi слова морозили їй схололе серце: «Й чути стало плач у городi Рама – плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися…»
Таку й побачив її Великий князь київський Гатило. Перед ним стояла не Гримiльда, а та, колишня, Ясновида-княжна, що на все життя запала йому в душу…
В ЛIТО 448-е
— Не мав Христос плотi, яко плоть людська, злилось-бо воєдино в ньому тiлесне та божественне.
Так сказав Єутихiй, архiмандрит царгородського монастиря, й оголосився супротиву патрiарховi всiї церкви християнської Флавiана, й мав друзiв у лицi велiмiжного Хрисафiя-євнуха та самого iмператора.
Й скликав патрiарх Флавiан собор малолюдний, i нарекли Єутихiя єретиком, але вбити не могли, прислав-бо Хрисафiй на спомогу йому ратникiв. I став на бiк Єутихiя Дiоскор, архiєпископ олександрiйський, i вбоявся засилля клiру єюпетського папа Лев, i потяг руку за патрiархом Флавiєм.
Була-бо то рать не за бога нашого Iсуса Христа, але змагання за волость: хто вiзьме гору – константинопольська чи ж єюпетська знать велiмiжна.
В ЛIТО 449-е
Й знову писав ябеду Лев, папа римський, iмператоровi Теодосiєвi Другому, й паче ж Пульхерiї всемiжнiй, знавши про її зненависть до євнуха Хрисафiя. Й скликав iмператор новий собор в Ефесi мiсяця серпня в 8 день, i прозвали люди собор той татським.
I зiбрався в Ефесi ввесь клiр верховий i всi єпископи – й грецькi, й латинськi, й єюпетськi, й кричали сторонцi Дiоскора та Єутихiя:
— Навпiл рубайте тих, котрi речуть: «Христос має. два єства!»
Й удерлися мнихи числом тисяча, й вiв їх чернець Варсума, й почали бити сторонцiв патрiарших Флавiанових, i ховалися єпископи пiд столи, й витягали їх, i знову били, нотарiям же єпископським переламували пальцi. Й повержений був Флавiан, i сам Дiоскор топтав його черевiями своїми. На сторожi ж стояла рать Хрисафiєва. Й зрiклися всi єпископи слiв своїх, i прокляли Флавiана й заслали його в країни дальнi, й замучили там.
I сiв на столi патрiаршому паки єюптянин, iм'ям Анатолiй, i сидiв лiт 9.
У те ж лiто видав конунг вiзiготський Теодорiк дочку свою за сина велiйого жупана вендського Гейза, й стало замир'я межи готами й венедами.
В те ж лiто, мiсяця снiжного в 28-е, перемогла Пульхерiя ворога свого первiйшого Хрисафiя й узяла всю волость у руки свої. Й то був удар по товстосумах єюпетських, i правити стали товстосуми константинопольськi.
Пульхерiя ж, убоявшись людностi царгородської, яка надто запально змагалася в битвах божих, розпустила партiї цирковi. Й прикликала знову готiв-арiан стерегти лад у Константиновому городi, бо чернь царгородська, ранiш зоружена, стала небезпечною. Й здружилася Пульхерiя з вождем готським Аспаром, мав-бо пiд рукою многих готiв та инчих варварiв, а такоже грецьких можiв та воєвод.