Лисий, що тихо позадкував уздовж стіни в бік дверей коридора, струшуваних ударами та криками дзвінка, знову завмер і відчайдушно скосив очі кудись убік. Древко потягнуло за собою полотнище прапора, і з-під нього виринула Даринина грудь, оптимістична й міцна, мов яблуко «Слава переможцеві».
– Алло, – почула вона розгублений Марійчин голос.
– Ти де? – нестямно завила Дарина, намагаючись упіймати ногами жовто-блакитну тканину та затиснути її між ніг.
– Я у нас удома.
– І я у нас удома. Тільки тебе тут немає! Тут тільки якийсь лисий. Він тут живе. Це зовсім інша квартира!
– Ти помилилася квартирою? – обережно здивувалася Марійка.
– Ні, я не помилилася, це наша квартира! Але вона зовсім інша, і ми тут не живемо!
Лисий жалібно скривився, намагаючись зібгатися у грудку.
– Так це ви?! – із жахом простогнав він раптом із висловом «Господи, за що мені це?». – Це ви?!
– Хто – я? – відволіклася Дарина.
– Злодійка! Наводчиця! Через вас… Але як? Як ви сюди? – затрепетав лисий, явно маючи намір посивіти від страху (якби йому ще було чим сивіти).
– Уб’ю, якщо зрушиш із місця. Зрозумів? – плотолюбно прогарчала Чуб, погрожуючи йому слухавкою.
Але бридкий товстун, неприємно булькнувши ротом, з усіх ніг кинувся до дверей.
– Міліція! – заголосив він. – Рятуйте! Вона тут!
– Думай швидше, я тобі передзвоню! – виплеснула Дарина і помчала до балкона.
Частку секунди вона стояла на плоскому майданчику, плачучи про відсутню, недоступну мітлу, а потім, рішуче загорнувшись у прапор батьківщини, зробила крок на карниз і пішла по ньому, притискаючись до стіни і мужньо намагаючись не дивитися вниз.
Упустивши на стіл слухавку, що запищала короткими гудками, Марійка («Я зараз, Мире!») кинулася на сходовий майданчик.
– Дарино, Дашо! – покликала вона, перекидаючись через перила. Слова відчужено розчинилися в тиші.
Вона почала сходити вниз. Її думки зависли, як картинка на екрані комп’ютера з нерухомою, вже непідвладною «мишці» стрілкою. Ковальова ніколи не вміла думати швидко, а в екстремальній ситуації, що вимагала моментальної реакції, просто дурнішала на рахунок три.
«Вона в нашій квартирі, але це не наша квартира. То де ж вона?» – тужилася Марійка, смутно сподіваючись, що нестикування розв’яжеться якось простіше, і вона застане подругу на сходах поверхом нижче.
Але під’їзд був порожній і цнотливо тихий. Наскільки вона могла пригадати, піднімаючись до себе у вежу, вони ще жодного разу не стикалися з іншими мешканцями. Марійка вибігла у двір, зіткнувшись ніс до носа з Дарининим мопедом.
«Ага!»
Прослизнувши крізь низьку арку, вона опинилася на вулиці, завертіла головою і обмерла, закинувши горло, що вразилося враз і стислося.
На їхньому безперильному балконі, випадаючи з дверей і боязко тримаючись за стіни, стояли чужі люди, вигукуючи «Повернися! Повернися!» і неспокійно розмахуючи руками. А по карнизу, який оперізував вежу, розпластавшись по стіні, йшла божевільна Дарина в дивній кособокій сукні жовто-блакитного кольору. Притримуючи під пахвою якусь палицю, міська альпіністка незграбно, але безстрашно перестрибнула на дах сусідньої, триповерхової частини будинку, що примикала до вежі, й подерлася по майже прямовисному схилу даху до відчиненого вікна горища з підозріло новою пластиковою рамою.
Чоловіки вмить сховалися у дверях балкона, тоді як Марійчина вічна нерозторопність як виняток несподівано прислужилась їй: вона побачила, як подруга, блискавично озирнувшись, дала задній хід і якимсь нез’ясовним Марійці дивом залізла на задню стіну вежі.
Оцінивши її трюк, Ковальова помчала в під’їзд, сподіваючись випередити переслідувачів, і поскакала по сходах, що стали раптом гучними та наповненими диханням і голосами. На третьому поверсі вона зустрілась із уже знайомими їй людьми, що рвалися в чиїсь нерішучі двері.
– Відчиніть, у вас у мансарді небезпечна злочинниця. Вона щойно забралася туди… Відчиніть!
Захекавшись, Марійка добігла до четвертого поверху, що завершувався Г-подібним майданчиком, і, порівнявшись із їхніми розчиненими навстіж дверима, схопилася за зелені перила.
За дверима була чужа квартира! У отворі дверей виднівся обклеєний новенькими шпалерами і засмічений незнайомими речами коридор, а за ним – невідома їй кімната, посеред якої, втягнувши голову в плечі, стояв зовсім бідолашний лисий товстун, якого трусив за плечі розлючений і рознервований парубійко.
– Так хто вона тобі? Ти ж казав, що її не знаєш? – нависав він над лисим, і неважко було зрозуміти, що говорять вони про Дарину.