Але зрозуміти решту було значно складніше – точніше, зовсім неможливо.
Залишивши лисого у спокої, парубійко вибіг і, ледве не збивши Марійку з ніг, поскакав униз, не удостоївши її навіть поглядом. Товстун квапливо потрюхикав до дверей і зачинив їх просто перед Марійчиним носом. Марійка ж зробила єдине, що спало їй на думку: не роздумуючи ні про що, побігла в довгий кінець літери «Г», де причаїлися двері горища вежі.
– Дашо, якщо ти тут – це я, Марійка! – голосно прошепотіла вона.
Почулися квапливі кроки, спочатку глухі та нерозбірливі, потім виразні й, здається, рідні.
– Марійка? – глухо уточнили двері.
– Та я, я, відчиняй!
Двері радісно клацнули й явили її подругу, оглушену, з рівним буряковим рум’янцем на щоках.
– Слава Богу, це ти! – зраділа вона. – Де? Де наш будинок?
– Я його втратила. Поки шукала тебе.
Але Дарина не дала їй пояснити.
– Тоді мотаємо звідси швидко. Потім розберемося. Де вони?
Марійка кинулася до перил і занурила погляд у сходовий отвір, здатний умістити два-три ліфти, – Даринині переслідувачі таки виламали непевні двері внизу, і зараз вони, схоже, обнишпорювали нижню квартиру.
– Швидко! – схопила вона за руку Дарину.
Вони помчали вниз, перестрибуючи через сходинки.
І хоча Марійка так і не встигла зрозуміти, від кого, власне, вони втікають, вона старалася не відставати від Дарини, загорнутої, – «Боже, та що ж із нею сталося?!» – в український прапор.
– Аби лише мопед не забрали! – пристрасно простогнала Чуб. – О-ой, ти!!!
Уже біля самого виходу Ковальова, що не звикла до такого буйного згаяння часу, невдало підвернула ногу і впала на одне коліно, вдарившись об мармуровий поріг.
Двері перекрив високий гулкий силует.
Дарина приглушено скрикнула і відсахнулася.
Але силует кинувся не до неї, а до Марійки, дбайливо підводячи її з підлоги.
– Куди ти поділася? – неспокійно запитав він закоханим голосом Мира, перекрикуючи дзвінок мобільного, що розривав його кишеню. – У під’їзді тебе не було. Ти що, зайшла в іншу квартиру? Вставай, котику, сильно забилася? – Його рука боляче врізалась їй у лікоть голівкою ключа.
Але Дарина лише нетерпляче смикнула плечем, усуваючи його турботу.
Вона, як і раніше, стояла навколішки, схилившись над мармуровим порогом, неначе їй прийшла несподівана думка помолитися про їхній порятунок саме тут і зараз.
– Salve! – вискнула вона, вдивляючись у брудний мармур. – Я зрозуміла! Біжімо! Швидше біжімо нагору. Втім, можна вже не бігти… Тепер вони нас не наздоженуть. Швидко заганяй мопед у будинок!
– Що? – не в’їхала Чуб.
– А звідки тут взялися велосипеди? – спантеличився Красавицький. – Їх тут не було.
– Що це було? – заволала Дарина Чуб, коли Марійка, забравши у Мира ключ, відчинила двері, й перед ними з’явилася їхня гуляща квартира.
Мир, який цієї метаморфози не помітив, скинув із себе два обгорнутих папером велосипеди, серйозно вивчив екран затихлого мобільного і, неприязно поглянувши на напівголу Чуб, мовчки пішов передзвонювати на кухню.
– А ти знаєш, хто за тобою гнався?
– ДАІ. Я правила порушила!
– Ні, міліція! Катя дзвонила. Вона дізналася: таксист, який відвозив нас до музею, здав нашу адресу. Тут сиділа засідка! Я навіть не знаю, як проскочила, напевно, вони приїхали на хвилину пізніше…
– Так треба тікати!
– Не треба! – Марійка кинулася до дамського бюро і, переворушивши папери, врочисто вручила Дарині вчорашнє сто разів забуте всіма запрошення: – Краще прочитай останній рядок!
– «Ваш К. Д.», – буркнула та. – Ну і хто такий К. Д.?
– Ні, не підпис, а останній рядок: «…якщо будете ввічливі з Ним»! – Вона зі значенням піднесла вказівний палець.
– Ну що ти тягнеш? – визвірилася Чуб. – Важко пояснити? Часу в обріз!
– Із ним – значить, із будинком! – урочисто оголосила приголомшливий висновок Марійка. – З нашим будинком! Ми не могли потрапити до своєї квартири, тому що забули привітатися з ним!
– А зараз привіталися? – здивовано уточнила Дарина.
– Авжеж! Я ж прочитала вголос «Salve». Сальве – по-латині «здрастуй».
– Ти вже говорила…
– А ти тоді сказала: «І вам привіт». Ти привіталася з ним, і він нас упустив! А потім, коли я поверталася з велосипедом, я точно пам’ятаю: поставила його на порозі, щоб передихнути, і знову вимовила «Salve», чисто машинально. Просто око чіпляється за іноземне слово. І Миру я його теж показувала. Але в паніці, коли тебе на карнизі побачила, я, зрозуміло, на всі боки вже не дивилася…