– Але відьми не помирають у ніч на Івана Купала, – переконано заперечила їй Марійка. – Хіба що з перепою! Це ж одне з трьох найрозгульніших відьмацьких свят.
– Гаразд. Я тобі сказала, а ти як хочеш! – надулася Чуб.
– Гаразд. А що ти ще про Купала знаєш? – спробувала намацати хоч якусь версію подруга, що знала про Івана Купала одне: назва свята дивним чином об’єднала в єдине ціле християнського святого Івана Хрестителя і язичницьке божество Купало, що, на думку Марійки Ковальової, було однозначним свідченням мудрості православ’я, публічно суворого, але такого, що визнавало приховано: істина все ж посередині.
– Та все! – самозакохано оголосила Землепотрясна. – Ніч перед святом Хрестителя – це наш слов’янський Хелловін, коли всяка нечисть, типу нас із тобою, може робити абсолютно все, що захоче.
– А ще що?
– Ну, папороть цвіте. Змії, навіть неотруйні, набувають сили. Купатися без оберега не можна, тому що водяний іменинник і до себе потягне: напевно, все, що опускається у воду цього дня, він сприймає як подарунок. А раніше на свято язичники дівчину топили – типу, йому в жертву. І любовні груповухи на березі влаштовували – тоді це не вважалося гріхом, а вважалось ідеальною ніччю для зачаття дітей.
– Про що це ви? – з кухні вийшов Мир із заклопотаним, відчуженим обличчям. – Я змушений поїхати, – прилип він очима до Марійки. – Ненадовго. – Мир спробував одірвати погляд, але не зміг. – Ти дочекаєшся мене? Дочекайся, будь ласка! Нам, – картинно провів він пальцем по горлу, – ось так договорити потрібно! Це важливо.
– А що сталося? Куди ти? – захвилювалася його непосидюча кохана, що не дослухала життєво важливе освідчення.
– Кока телефонував. Він одну практикантку з медучилища підчепив, зараз у кафе з нею зависає.
– І що вона розповіла?
– Багато цікавого, – абстрактно відповів Мир, із підозрою дивлячись на Чуб.
Та відповіла йому не менш нелюб’язним поглядом. Хоча підозру з Красавицького було знято, занадто гарні чоловіки викликали в Дарини приблизно ті самі почуття, що й у Марійки, – занадто великі купюри.
«Адже Марійка так нічого й не знає про присуху, – з жахом усвідомила вона. – Ой!»
– Говори при ній, адже ми всі разом, – поторсала закоханого Марійка.
– Гаразд, – знехотя мовив той. – Є серйозна зачіпка. Практикантка підтвердила, що божевільні поводились останні дві ночі, як справжні божевільні. Вчора її не було, їй розповідали. Але позавчора, коли вона чергувала, знадобилося декілька годин, аби зібрати й заспокоїти їх усіх. Митю, наприклад, знайшли тільки вдосвіта, під сходами за ящиками з новою апаратурою. І на одязі в нього була кров. Вони вирішили, що він поранився, й відразу ж відвели його до Снуровського…
– Митя – це той шизик, із яким ми вранці?.. – збудилася Землепотрясна.
Мир незадоволено скривився на її адресу. Лаконічно ввів ту в курс справи і знову нестримно поглядом прилип до Марійки:
– Митя, – підкреслив він, – справді там на привілейованому становищі. Такий наслідний принц психлікарні. По-перше, платник – батько, що розкаявся, справно вносить велику суму щомісяця. По-друге, лікар «дядько Киря» носиться з ним, як дурень із писаною торбою. Але це не найцікавіше. – Красень став чорніший за хмару. – Практикантка сказала, що з-поміж іншої історичної нісенітниці, яку любить повторювати наш принц, він стверджує, буцім його рід веде початок від гетьмана Мазепи.
Розділ сімнадцятий,
який оповідає про те, що люди гинуть за метал
…синє полум’я вихопилось із землі; середина її вся освітилась і стала неначе з кришталю вилита; й усе, що було під землею, зробилося видимим, як на долоні. Червінці, дорогі камені у скринях, у казанах… Як безумний, ухопився він за ніж, і безвинна кров бризнула йому в вічі… Диявольський регіт загримів із усіх боків.
– Скарб гетьмана! – вискнула Дарина. – Все сходиться! В ніч на Купала відкриваються скарби! Але тільки тому, хто душу нечистому продасть, – пам’ятаєте, як у Гоголя? Ось чому його не лякає бетон: він сподівається, що після всіх обрядів скарб відкриється йому сам. Я ж тобі відразу про скарб сказала! І на Митю вказала перша: це він!