Він не повірив їй.
І не повірив у провину своєї малолітньої зірвиголови.
І, мабуть, саме це, а навіть не поріз, що спотворив її праве плече, вона так і не змогла йому пробачити.
Настроївши автовідповідач, Дображанська подзвонила з найближчого автомата на власний свіжокуплений номер і, заповнивши дзвінками всі «виклики без відповіді», пропищала з верескливим і капосним захватом:
– Це я! Все спрацювало! Твій лисий у дупі! Тільки не сунься до нього. Там менти. Я сама бачила! Доб’ємо потім. І мого тата теж! Як тоді його сучку чорну… Ха! Так їм усім і треба!
– Чорте, – покликала вона, повернувшись у машину. І, не оглядаючись, розпорядилася чітко й ясно: – Біла перука має злетіти з даху горища, через яке тікала Дарина. Так, щоб це побачив один із оперів…
– Буде виконано, Яшна Києвиче.
– Мобільний має відшукатися на горищі. Легенда така. Дві дурні соски вирішили підставити лисого товстуна. Чим він їм насолив, нехай додумують самі, таким багато не потрібно. Вони подзвонили з іншого номера й викликали таксі на адресу лисого. Потім поїхали і розгромили музей. Телефон вежі у нас із товстуном не збігається. Особливі прикмети – скасовуються. Якщо одна була в перуці, друга, скоріше за все, теж. Звичайно, ідіотська історія, але ж вони і є ідіотки!
– На те ваша воля, моя Яшна пані.
– Моя. Моя! – Катя раптом істерично заіржала, вдарившись лобом об кермо й видавши непристойний гудок. – Як тільки вони дізнаються, де працює її «сволота-тато», вони поховають цей висяк на віки віків. Він свою сволоту-дочку вже рік по кублах шукає. Нехай! Нехай тепер знає, кого виховав! Він мені ще не вірив! А якщо таксист згадає мене…
– О, моя Яшна пані, – завів улюблену платівку підлабузник Чорт, – коли ви дошягнете іштинної влади, вше це…
– А коли я досягну її?
Катя стрімко озирнулася.
– Ланіше, ніш ви думаєте, – похітливо сказав Чорт.
Прудкі ноги Дарини і справді повернулися дуже швидко. Руки стискували два великі пластикові пакети, а на її пухконосому та пухкогубому обличчі було виписане надзвичайне самовдоволення.
– Ну що, знайшла? – Чуб азартно шпурнула пакети на канапу.
Марійка Ковальова сиділа на підлозі круглої кімнати і пригальмовано поглядала на ключ у своїх руках – немов перед нею були так і не знайдена чаша Ґрааля, так і не винайдені філософський камінь, еліксир молодості, вічний двигун і загублена голова Володимира Великого, раптом разом знайдені нею в одній скрині.
– Знайшла, я запитую? – прикрикнула Чуб. – Що, цей?
– Я знайшла ключ від Андріївського узвозу, 13, – зачаровано мовила Ковальова, не відриваючи очей від дивного ключа.
– А хто там жив?
– Булгаков, – у вустах Марійки це прозвучало як «Господь Бог». – Живий Булгаков, уявляєш?! Невже можна побачити живого Булгакова?!
– А інші ключі? – невимовно обурилася Чуб. – Ми про що з тобою домовлялися? На біса нам Булгаков? Нам потрібний Прахов і Васнецов!
– Прахова немає, – відчужено сказала Марійка, – я всі брелоки проглянула. Є тільки Трьохсвятительська, 10, де жив Врубель.
– Який портрет Каті малював? – уточнила Дарина. – Гаразд, – змилувалася вона. – Врубель так Врубель! – Здається, афера захоплювала її сама по собі, безвідносно до її результату.
– Ні, – не то захоплено, не то благально сказала Марійка своєму ключу. – Це неможливо. Це було б занадто добре. Так не буває! Не вийде.
– А не вийде, так хоч приколемося! Ти краще подивися, що я знайшла! У музеї «Однієї вулиці» взяла! На нашому чортовому узвозі.
– На нашому Андріївському? – студентка нарешті відірвала погляд від ключа й недовірливо втупилася в Землепотрясну Дарину.
Марійку здивувало не стільки те, що Чуб уже благополучно присвоїла собі 750 метрів Андріївського узвозу, скільки вбивчий факт: служителі шанованого музею віддали дорогоцінні експонати сумнівній дівчині в платті з національного прапора!
– І тобі ось так їх дали?!
– Не так, а під заставу. Спасибі, Катя нам гроші залишила… Я сказала, що мені потрібне натуральне ретро для кліпу співачки Віки. – Чуб безцеремонно витрусила пакети.
– І тобі повірили? – не повірила Марійка.
– А чому ні? – стенула плечима Чуб. – Я ж раніше працювала в неї директором. Ми в цьому музеї їй фотосесію знімали.
– Директором? Ти ж сама співачка?
– І директор, і співачка, на всі руки я майстриня, – хвацько проспівала Дарина Чуб. – Ой, ким я тільки не працювала!