Ех-хе-хе…
Ряджена піднялася по сходах, витягла з кишені ключ і спробувала прилаштувати його в замок – не вийшло. Але тиша обнадіювала. Півтори години тому, варто було їй вимовити слово «Salve», їхній під’їзд знову став вимерло-порожнім, і у Марійки з’явилася непевна ідея, що шлях від вуличних дверей до дверей квартири перетворюється на деякий портал поза часом і простором – іще не там (оскільки, щоб опинитися «там», треба відчинити другі двері ключем), але вже не тут (оскільки перші двері вже здолано).
На четвертій спробі ключ невимушено ввійшов до замкової щілини й безшумно обернувся в її руках. Марійка завмерла, не вірячи, – «Невже спрацювало?!» – і, відчуваючи, як неймовірне розпирає їй груди зсередини, голосно й уривчасто видихнула повітря, швидко заховала ключ до кишені й, не знайшовши очима кнопку дзвінка, невпевнено постукала.
Відповіді не було, і гостя затопталася, набираючись рішучості. Знервовано поправила нитяну шаль на голові. «Година, яку їй треба було побачити», цілком могла виявитися годиною, коли хазяїна не було вдома або навіть у самому Місті. І їй страшенно захотілося, щоб так воно й було, фокус спрацював, і за дверима виявився не черговий котячо-чаклунський офіс, а дійсно та сама квартира за 30 рублів, яку вона зможе оглянути без перешкод і швидко втекти без пригод.
Про всяк випадок, вона постукала ще раз і, знову почувши тишу, повільно натиснула на ручку і здригнулася від несподіванки, коли хтось із іншого боку потягнув двері на себе, вириваючи ручку з її рук, і отвір явив їй білявого молодика із заклопотаним нервовим і невдоволеним обличчям та тривожними оксамитовими очима.
– О-о-о… – мовила Марійка, округлюючи рот, очі та звуки.
Бо перед нею, безумовно, стояв не Він, а хтось немислимий і неможливий. У чорному оксамитовому камзолі, панчохах, панталонах і пом’ятому мефістофельському береті – костюмі початку XVI століття, так само недоречному наприкінці XIX, як і її сукня початку XX.
«Але такого в Києві взагалі не носили! – перелякано відступила вона. – Коли таке носили не в Києві, в Києві вже щосили опробували турецькі шаровари».
– Ме…Ме… Ме… – простогнала Марійка.
– Михайло Олександрович, – відрекомендувався їй Мефістофель. – А ви – Надія? Від Володимира Федоровича? – ствердно й дуже невдоволено сказав він. – Я чекав вас завтра! – його невдоволення стало зрозумілим. – І двері чомусь відчинені… – пробурчав він собі під ніс. – Милості прошу!
Михайло Олександрович відступив, даючи їй пройти, і, минувши темний передпокій, що негостинно вдарив її кованим ріжком якоїсь скрині, Марійка-Надія прочовгала на негнучких ногах до «майстерні професора Орловського» й жадібно обійняла її очманілими очима.
Мольберт, накритий не надто чистою тканиною. Начерки олівцем на стінах, і з-поміж них один, із Гамлетом у такому ж великому та пом’ятому береті, й довгоносою Офелією над ним. Безліч книг і паперів. Фарби, пензлі, олівці. Марійка мимохіть кинула цікавий погляд на балкон «із видом на Дніпро» – але, на своє глибоке здивування, побачила тільки сірі сутінки у вузькій щілині запнутих штор.
«Дощ, чи що, пустився? Дивно…»
На столі стояла вже засвічена лампа.
«Газовий пальник Ауера чи олійна Карселя? Цікаво, який зараз рік? 1880-який»?
Щось тут було не так – не так, як вона собі уявляла. І за секунду Ковальова усвідомила, що саме: всі речі були новими!
Усі осколки XIX – початку XX століття, що дійшли до неї і дбайливо зберігались у музеях «Однієї вулиці», російського мистецтва і в дорогоцінному «Будинку Турбіних», – пожовклі акварелі та фотографії; піаніно з померклим чорним лаком; неправдоподібно вузькі дамські рукавички зі шкіри, що зсохлась, зі зворушливими розрізами та ґудзичками на зап’ястках; втомлені мережива кістяного театрального віяла; облуплені бляшанки з-під чаю і «Конфектъ Каранели» – були згаслими, такими, що бували в бувальцях, пережили бурі століття, речами. Речами із загадковим минулим. І саме з них вона подумки виткала образ того прекрасного часу.
Похмуре XIX століття здавалось їй жовтуватим і злегка потертим, зворушливо-тендітним, як старовинні документи, що розсипаються в руках, вишуканим, як тонконогий чорнильний почерк, із розчерками та «ятями», оксамитово-муарово-мереживним, з ностальгійними приглушеними барвами. І вона виявилась абсолютно не готова до того, що нинішнього 188(?) року папір був білим! А бляшанка «Шоколад и Халва. Г. И. ШИКЪ ВЪ КIЕВЪ Верхiй Валъ № 12», що стоїть на столі, – такою ж недоладною, примітивною і наївною, як бляшанка цукерок «Bisca Roses», що продавалися в рундуку біля її будинку.