– Земля. Земля, по якій ступала її нога! От як фразисто! Там, на дачі, коли грали в шаради, я зображував лицаря, а вона – прекрасну даму мого серця. Я сказав: «Дозвольте поцілувати землю, по якій ступала ваша нога». А вона розсміялась: «О ні, лицарю, занадто небезпечний подвиг, з вашою подагрою!» «Подагра» і було словом, що його слід було відгадати. «По» – новомодний письменник, Емілія його роман «Ворон» якраз читала. «Да» – згода по-великоруськи. А «гра» – малоросійське слово. Я в цій сцені був паном, на дудці грав. І ось Емілія Львівна каже: «Я вам її краще сама зберу і в ладанку зашию. Як закортить, так розгорнете й поцілуєте». А потім, жартома, і справді зашила й мені віддала. Сміялася: «Ви тепер мій лицар і клятву мені дали навік». І я спочатку сміявся… А потім сміятися перестав.
Марійка сумно колупала пальцем землю з дачі Прахових – хотілося плакати. І подумала, що в неї теж висить на шиї не хрест, а ключ від будинку № 13. І це, певно, недобре…
Вона бездумно викопала із землі пожовклу соснову голку, що ще пам’ятала бідолашного Мишка щасливим, і зламала її в руці.
– Я груди собі різав, – несподівано сказав він.
– Що? – відірвалася від землі Марійка, втупившись у художника розширеними від жаху очима.
– До крові. Бритвою. – Він відтягнув краї камзола, і Марійчин жалісливий погляд знову дряпнули довгі й свіжі порізи на його грудях. – Щоб одним болем інший затьмарити! Найстрашніші люди у цьому світі ті, яких ми любимо, Надіє Володимирівно! Хоч якими б прекрасними вони були. А потім з’явився він!
– Хто? – запитала Марійка зляканим шепотом.
– Демон. Не «Демон» пана Лермонтова – мій особистий, – зі значенням роз’яснив їй Врубель. – Дементій Києвицький, друг професора Прахова.
– Дементій Києвицький?
«К. Д.? Але ні, – осмикнула вона себе, – для нас ця інформація застаріла років на сто. Сто двадцять, якщо бути точною».
– Але чому ви називаєте його демоном?
– Це вона, вона називає його так! – заговорив він із хворобливою самоіронічністю. – Глузуючи. Позаяк нічого демонічного в нім немає. Звичайний багач і франт, викликає інтерес до себе, кокетуючи, говорить дотепно ввесь час і від пересиченості уявив, що історією цікавиться. Ось лише погляд у нього точнісінько, мов у кота, який, муркучучи на печі, однак, не зводить погляду з миші. З Емілії Львівни… Спочатку я сприйняв його як суперника, мені здавалося, він теж небайдужий до неї! Але ні, тут інше… А що, не зрозумію. Але є між ними якийсь зв’язок: чи то він її боїться, чи то вона його. І невідомо чому я теж почав боятися його, і мені стала нестерпна його присутність. А днями зустрів його в Шато-де-Флер. Підійшов і каже з такою посмішечкою: «Ви, я чув, в метаннях, шукаєте генія чистої краси для образу Божої Матері. Так у мене є один на прикметі. Надією звати. Володимир Федорович її знає. Я посприяю, щоб він вас звів. Вона не натурниця. Але коли сподобається вам, обіцяю, сам усі складнощі улагоджу. Гадаю, Надія – це саме те, що вам зараз так необхідно!» Дивно, що ви з ним незнайомі, – задумливо завершив він. – Я вирішив був, що це черговий його дотеп. Але сьогодні Володимир Федорович прислав записку. Писав, що завтра Надія прийде до мене. Яке щастя, що ви прийшли на день раніше!
– Щастя? – повторила Марійка, вдивляючись в його нещасні, правильні, спотворені багатоденним болем риси. – У чому ж щастя?
– У тому, що інакше я нині ж увечері, у Прахових, оголосив би панові Києвицькому, що змушений скасувати цей візит. І ніколи б не зустрівся з вами, Надіє Володимирівно! – Художник квапливо накрив її складені на столі руки своїми і заглянув їй у вічі з незрозумілим, надсадним благанням. – Але тепер я не піду до неї! Емілія Львівна прекрасна, найдивовижніша жінка. Вона готова порушити пристойність, щоб тільки допомогти мені. Але якщо я поборю свою пристрасть сам, то і потреби в цьому прожекті немає ніякої. Адже так?
– Напевно, – озвалася Марійка. І в животі відразу стало лоскітно, солодко й зовсім нестерпно і водночас страшенно соромно.
І захотілося втекти, від нього і з ним від усіх – одночасно!
– Я люблю її. Але я ніколи б не взяв її за зразок, на те є причини, повірте! Я і зараз бачу вас. Можливо, тому, що анітрішки вас не знаю і не зіставляю вас ні з якими думками і вчинками. І саме тому мені так легко з вами! Легко, як було в перші місяці, коли я приїхав до Києва, ніби моє щастя повернулося до мене. Ви ж не відмовите мені, Надіє? – Вона розчула, як зараз її запозичене ім’я набуло для нього іншого, первозданного значення. Надія на одужання. Надія на інше життя. Надія на щастя.