Вона відвернулася.
«Цікаво, – натужно подумала вона, дивлячись у вікно на поки що двоповерхову будівлю Міської Думи, через яку Хрещатицька площа навпроти перестала бути площею, порівнявшись із однойменною вулицею, – хто вона, справжня Надя, Надія, посватана йому його «Демоном»? І добре чи погано, що співчутлива, непередбачувана й ексцентрична до навіженості Емілія Прахова мимоволі розбила його плани? І чому вона так злякалася, побачивши на портреті знайомого дотепника»?
Але все це, якщо чесно, цікавило Марійку тільки теоретично, як задачка в домашньому завданні. Не більше, ніж засніжений вусань у фасонному пальті, що метушливо пройшов за склом, утягуючи голову в плечі. Дівчина, мимохідь охрещена нею «інституткою», з окатим, обведеним широкою стрічкою капелюшка обличчям, яка на секунду зупинилась і плутано подивилася просто на них. Баба в хустці…
А непокоїло одне: що буде, коли вона погодиться?! І врятує безстрашну професоршу від дозвільних пліток, а Врубеля – від суперечки з Праховим. І той не усуне його від робіт у Володимирському. І Володимирський буде ще красивішим! І Мишко, можливо, залишиться жити в Києві, як і мріяв…
– Благаю вас, не відмовляйтеся! – гарячково посміхнувся він. – Не йдіть, не залишайте мене самого! – в якнайглибшому хвилюванні скрикнув Врубель, і Марійка, занадто недосвідчена в цьому питанні, зіщулювалася, не розуміючи, чому він так відчайдушно просить її залишитись, якщо вона сидить зараз перед ним, не збираючись іти. – Якщо ви залишитеся сьогодні зі мною, я не піду до неї. Врятуйте мене, благаю! Ви ж жінка, ви можете. Я знаю, що прошу про неможливе, але…
І тут тільки Марійка зрозуміла, про що саме він просить. І що під словом «жінка» мається на увазі не її приналежність до слабкої статі, а відсутність невинності. І живіт її почав танути, а в колінах раптом зникли кістки, і вони зробилися рідкими та м’якими.
– Не покидайте мене!
Він стискував її руки так сильно, що жар його долонь рвонув угору по Марійчиних зап’ястках, ліктях, передпліччях.
Паморозь нестримно пробігла по спині та плечах, обкутавши їх пуховою хусткою, і вона мерзлякувато й нервово стенула плечима. А всередині неждано і нез’ясовно виявилося тягуче, як рідка карамель, бажання піддатися, спасувати, розм’якнути і кивнути «так».
Вона завмерла, побачивши раптом, що у своїх мріях уже мчить на санях засніженим Хрещатиком, угору Трьохсвятительською, повз Михайлівський монастир, повз дім Прахова, назад до Андріївського узвозу, до будинку біля сходинок церкви, у кімнату із залізним ліжком. Уже відчуває на своїй шкірі, трохи нижче за скроню, його сухі запечені губи, що завмерли зараз за півліктя від неї, – ще не досяжні, ще не можливі!
І вона подумала навіть: «А може, втратити невинність сто років тому, ще до того, як я народилася, начебто і не береться до уваги?»
– Я прошу вас! – прошепотів він несамовито і без надії й опустив очі.
А Марійка відчула, що пуповина, яка зв’язує її з 6 липня XXI століття, розірвалась остаточно й безповоротно. Кiевъ засніжений, Kieff патріархальний, із сотнею не зруйнованих іще церков, із газовими ліхтарями та карсельськими лампами, що лузає насіннячко і купує до чаю сухе варення, вчепився в неї, закутуючи важким оксамитом і муаром, ладаном і лавандовим саше, спокушаючи її великодніми конваліями, прюнелевими дамськими черевичками, золотими різдвяними горіхами та духами «Улюблений букет імператриці», ще не перехрещеними в «Червону Москву».
Притиснувши до себе, запаморочливо нашіптував їй у вухо: «Ти моя, ти вдома, так і мало статися! Ти потрібна мені!»
– Ви потрібні мені! Я знаю, це схоже на божевілля. Ви не знаєте мене, а я вас. Але я відчуваю, повірте, відчуваю, що зараз, у цю секунду, вся моя доля висить на волоску!
«Він має рацію!»
«Мамо, мамо…»
Але Мами не було. Її не існувало! Вона мала народитися лише через сімдесят років, у майбутньому, якого ще не існувало.
– Я бідний, у мене немає ні імені, ні звання, ні особливих планів на майбутнє. Я сам не знаю, що буде зі мною завтра, з моїм невмінням розпорядитися часом, невибачними лінощами, флюгеруватістю, головним сумбуром. Можливо, я навіть бездарний, і з мене не вийде нічого вартого уваги.
– Що ви?! – гарячково запротестувала Марійка. – Ви ціни собі не знаєте! Ви станете геніальним живописцем. Я обіцяю вам! Про вас дізнається весь світ!
– Мені не потрібен світ. Мені потрібні ви! Зараз!
Марійка відсахнулася на спинку стільця, вириваючи у Врубеля свої перелякані руки.
Мир! Вона зовсім забула про нього!
Але і згадавши, не відчувала нічого, крім відчуття його цілковитої непотрібності. Раптом безпристрасно і байдужливо усвідомивши, що ніколи не любила Мира Красавицького, і її любов до нього була такою ж надуманою, несправжньою та замкненою на собі, як і її попередня дитяча закоханість у літературних персонажів та кіногероїв. І коли Мир, живий і непідробний, торкався до неї, їй хотілося тільки одного – відсторонитись і бігти геть! А зараз вона відстороняється, тому що до несамовитості мріє залишитися!