– Прошу сюди, Адріане Вікторовичу…
«Хоч би це було сюди, ну будь ласка!» – благально мовила Дарина.
Про XIX століття вона знала мало і смутно, але одне їй було відомо напевно – в той достопам’ятний час споруджували будинки з такими товстими стінами, що почути з однієї кімнати те, що відбувається в іншій, було просто неможливо!
Її пристрасне прохання знову було почуте: перемовляючись, Адріан Вікторович і Віктор Михайлович рушили в її напрямі.
– Ну які ж гарні! – голос професора пролунав раптом небезпечно близько, по інший бік картини. – Чудо! Тільки ви могли зробити таку красу. Знаєте, а я вже до них звик. Вважай, майже десять років візити вашим «Богатирям» роблю. А відвезете, так нудьгувати без них буду.
– Що ви! – добродушно всміхнувся Васнецов. – Молодший мій, Мишко, і життя без них, певно, не уявляє. Скільки він себе пам’ятає, «Богатирі» в домі стоять. Вони для нього й не картина, а щось невід’ємне, як обід, собор, сестра, мама, тато. А щілину цю, – Чуб із жахом побачила, як в її вузьку обитель просунулася велика й натруджена чоловіча рука з вказівним пальцем, – діти так і звуть між собою – «за богатирями». Й ігри за нею влаштовують. І скільки «Богатирі» ще тут простоять, одному Богові відомо, – зітхнув він.
– Забудьте всякі побоювання щодо цього. Ви велику справу робите! – енергійний професорів голос віддалився й зафіксувався на одному місці, мабуть, визначившись на стільці. – Від виставки ваших ескізів Володимирського в Третьяковській усі, здається, в захваті були. Чого ж вам іще? А що ваш друг Полєнов вважає роботу в храмі справою, недостойною сучасного живописця, так то, пробачте за різкість, його біда.
«Це вони про наш Володимирський собор, – дійшло до Дарини. – Як цікаво!»
– То наша загальна біда, – щиро сказав густоголосий. – Ось ви, Адріане Вікторовичу, трамваї лаєте, – нелогічно перескочив він. – А коли я до Києва з вашої милості приїхав, у вас і конки не було! І ліхтарі газові на Хрещатику горіли. А зараз усюди електрика, трамваї, телефонний зв’язок. Пам’ятаєте анекдот про селянина та велосипедиста? Я тільки-тільки у вас влаштувався, його в «Кіевлянинъ» протягнули в пресі.
– Це про пана Еміля Фалера, про якого мужик на дорозі подумав, що то демон, і палицею побив?
– Він того року свій перший рекорд поставив. Міжміський велосипедний пробіг від Києва до Житомира. А нині, читали в газетах, новий – від Києва до Парижа на велосипеді проїхав!
– І що ж з того? – не зрозумів професор.
– А те, любий мій Адріане Вікторовичу, що якби не ви, я б через усе це й руки на себе накласти міг!
«Отаке тобі! – здивувалася Дарина Чуб. – Він що, такий поведений на велосипедах?»
– Через технічний прогрес і рекорд пана Фалера? – недовірливо подивувався разом із нею професор Прахов.
– Так, я ж себе знаю! Восени, неодмінно восени, коли завжди послаблюється моя енергія та воля, подивився б у вікно та сказав: «За роки, що ти в Києві пробув, світ повністю змінитися встиг, люди таких дивних див навидумували, а ти, бідолахо нещасний, не зміг завершити всього однієї картини! Чи можна вірити в себе після цього?»
«Ах, он воно що! – зрозуміла його послушниця, яка сама не раз гризла собі лікті через те, що її ровесниця, шмакодявка Брітні Спірс, уже затьмарила Мадонну, яку завжди мріяла затьмарити сама Дарина».
– Ну-ну, голубчику, – збентежено мовив повагом гість, – що за думки такі? Чи не ви мені казали: «Яке мені діло, великий мій талант чи малий, – віддавай усе!» Мені дуже тоді ця ваша думка сподобалась. Я й іншим її в приклад приводжу. У ній смирення є. Рідкісна для людей мистецтва якість! Рідкісна! Всі вони гординею мучаться і про велич марять.
– І знаєте, дуже, дуже важко робити ліквідацію своїм маренням та ілюзіям, – серйозно сказав Васнецов. – Тільки ви не бентежтеся, що я трішки скиглю і хникаю, – все минуще, – легко і світло пояснив він. – І я тільки вам це кажу, щоб ви знали, який я вам вдячний.
– Навпаки, Вікторе Михайловичу, – благополучно повернувся до Адріана Вікторовича його колишній оптимістичний тон. – Мене ви в усьому і звинувачувати маєте за те, що я зі своїм Володимирським десять років життя у вас забрав. Вам у нас у Києві, мабуть, не дуже й весело було.
– Авжеж… Не дуже.
«А чим це тобі наш Київ не подобається?!» – обурилася патріотка Чуб.
– Ви ж, пригадую, планували всю роботу за три роки виконати. А воно бач як вийшло, – роз’яснив Дарині професор Прахов. – Тільки ви, з вашою рідкісною силою волі та самодисципліною, і могли втілити таке грандіозне замовлення.