– Так. Так, – мовив Адріан Прахов.
І Дарина відчула, як за одну хвилину його візит перестав бути приємним.
Зависла важка пауза.
– А що Врубель? – спитав, нарешті, Васнецов.
– Та він тепер усе демонів пише, – неприязно відмахнувся голос професора. – Коли після повернення з Венеції Емілія Львівна його на місце поставила, в нього це стало чимось на зразок нав’язливої ідеї. Він і раніше з химерами був. У гості міг заявитись із зеленим носом. У костюми ренесансні обряджався. А тут… Ехе-хе-х. Вовком дивився. А то й зовсім зникав. Де був, що робив – невідомо. Та він і сам, здається, не завжди розумів. Називав «грою в провал». А ця безглузда історія з уявним похороном батька, на який він нібито поїхав! А батечко його живий, здоровий, як з’ясувалося. Погано він кінчить, згадаєте моє слово!
– Я чув, Михайло Олександрович одружився нещодавно. З оперною співачкою, – задумливо сказав Віктор Михайлович.
– Ну, дай йому Бог, – невпевнено побажав Прахов.
Розділ двадцять перший,
у якому автор пропагує XIX століття
І присвятивши (знов?) суцвіттям
Лункий рояля ритуал,
Всим дев’ятнадцятим століттям
На давній впасти тротуар.
Марійчині думки металися в голові, як люди мечуться по квартирі, вивалюючи на підлогу речі з шаф, істерично намагаючись знайти втрачене й життєво важливе. І коли, пройшовши крізь перехід колишньої Хрещатицької-Думської площі, Марійка повернула за ріг – на колишню й нинішню «найфантастичнішу вулицю у світі», – вона таки знайшла те, що шукала.
Два ключі – на гачку в шафі висіли два ключі! Точно так, як і на гачку, де відшукався заповітний ключик від легендарної Андріївської, 13, а під ним – менш легендарний, але не менш дорогий – від Андріївської, 38, де Булгаков жив із молодою дружиною Тасею Лаппа.
А оскільки так, мабуть, другий ключ (з адресою, що нічого їй не сказала), який сусідив із Трьохсвятительською, 10, теж мав якесь відношення до київського життя Михайла Врубеля.
Ну а ні, то з тисячі непізнаних адрес на картонних бирках ключів хоч один та належить його друзям, знайомим або навіть стороннім людям, що жили тут в один час із ним. А значить, потрапивши туди, можна буде розшукати і його. Не в Києві, так у Харкові. Не в Харкові, так у Москві. Система зрозуміла: виходячи на вулицю з людиною з минулого, ти залишаєшся з нею в її часі, а якщо сама… Якби вона знала це відразу!
Підібравши шовковий поділ, Марійка пробігла похилий пагорб Малопідвальної і подалася вгору по крутій Прорізній. Плаття було нестерпно жарким і тісним, і від бігу почали обриватися гачки. Захекавшись, Марійка добігла до світлофора й зупинилася, тримаючись за груди, що стали важкими.
«Ні, – відчайдушно подумала вона, – мені потрібні той самий день і година. Не раніше, не пізніше. Я потрібна йому саме тоді! Я маю врятувати його. Потім буде пізно…»
– Вау! Марійко! Марійко!!! – долинуло до її не поєднаного зі свідомістю слуху.
Петляючи між машинами, що гальмували, та повністю ігноруючи відчайдушні гудки переляканих водіїв і два пішохідні переходи, через перехрестя, навскоси до Марійки бігла збентежена черниця з двома фірмовими пакетами з магазину «Сафо». І залишалося тільки припускати, яке враження справила на продавчинь модного бутика «божа раба», що зі знанням справи вибирала собі фірмові шмотки.
Возз’єднання двох костюмованих дівиць у чорному викликало підвищений ажіотаж. Деякі перехожі зупинилися, прислухаючись і намагаючись зрозуміти, від чого вони відбилися: від театральної трупи чи від похоронної процесії?
– Як ми зустрілися, га? – радісно виплеснула Дарина. – Ой, я таке бачила! Усе спрацювало! Тільки не там, де потрібно!
– А ви з театру? – нахабно спитав їх низенький безвусий хлопець, підозріло принюхуючись до Чуб веснянкуватим носом. – А познайомитися з вами можна?
– Сашко? – несхвально втупилася в його ніс Дарина Чуб.
– А як ви дізналися?
Землепотрясна знервовано полапала свою послушницьку шапочку і, намацавши на лобі кучерик, що вибився, цнотливо запхала його назад.
– Господи, прости раба твого грішного Олександра, – несподівано прошепотіла вона, опускаючи очі. – Йди з миром, отроче! Ми не з театру, ми з жіночого монастиря Флорівського на Подолі. Пожертвування для неімущих збираємо… – Чуб повчально струсонула фірмовим пакетом.
– А-а-а-а… вибачте, – обм’якнув отрок і, очманіло поглянувши на «пожертвування для неімущих» із київського бутика, куди не пхалася навіть велика частина імущих громадян, нервово струсонув головою і попрямував геть.