Але варто було Марійці, вилазячи з машини, побачити втуплені очі Мирослава, як їй знову стало соромно і бридко вже через те, що вона намагається виправдатися.
– О’кей, – буркнула Дарина собі під ніс і з перебільшеною рішучістю попрямувала до дверей клубу. Марійка нерішуче прилаштувалася у хвіст – Мир тінню поплентався за нею.
Штовхнувши двері, Чуб опинилася в оправленому в чорний мармур холі і, розвернувшись до охоронця біля входу, вже розкрила рота для натхненної брехні, але вмить закрила його, плямкнувши пухкими губами.
– Дарина? – розкрив рот страж «Церцеї».
– Алекс? – здивувалася вона не менше за нього. – Що ти тут робиш?
– Я тут тепер працюю. Сьогодні перший вечір. – Він дивився на неї, немов не в змозі повірити у власне щастя, але водночас боязко та з тривогою – і в поєднанні з грубими, виписаними плакатними мазками рисами його обличчя й амбалоподібною статурою цей вираз був майже комічним. – А ти? – зазаїкався черговий присушений. – Хіба ти тут… у клубі?
– Так! – гордо зронила та. – Бокс уже почався?
– Давно. Зараз в самому розпалі. А в тебе…
– Що, ксіву в мене запитуєш? – з викликом запитала його вона. – Ну, давай-давай! Тобі мало, що дівка твоя мене догола роздягла! Що ти друга мого майже побив! Що я через вас на трасі ледве не загинула! – Логіки в такому перескоку з «ксіви» не було, звичайно, ніякої, але Дарина, на відміну від Марійки Ковальової, прекрасно знала: люблять і бояться люди зовсім не логікою.
І тому виграла за одну секунду.
Простонародне обличчя Алекса стало розгубленим і нещасним, величезні плечі зламалися, масивна статура догідливо подалася до неї:
– Ледве не загинула? Через нас?! На мопеді? – йому навіть не спало на думку спитати: «А при чому тут ми?»
– Гаразд, – царствено розпорядилася та, котра мало не загинула. «– Потім обговоримо. Нам до зали треба.» Де вона?
– Там… – йому навіть не спало на думку викрити її у кричущому незнанні нутрощів клубу! Він рабськи кивнув, підвів голову на її супутників, які сиротливо стояли біля дверей, і здивовано розтулив рота:
– А ти що – із Миром?
– Ти його знаєш? – «Ах, так, – згадала вона, – він же колишній дігер». – Це хлопець моєї подруги, – мовила Чуб із виглядом глибокої послуги.
– А подруга хто? – спохмурнів він, дивлячись на Марійчину непрезентабельну батькову сорочку.
«Ну, я й жлобиха. Треба було і Мусьці щось купити!»
– Відьма, – пирхнула Дарина, сподіваючись, що ця правда прозвучить як вичерпне «відчепись». – Ми поспішаємо, – нагадала вона грізно.
– Я не можу, – з надломом сказав він, нахиляючись і вимолюючи пробачення в її гордовитих очах. – Чоловікам не можна. Таке правило – тільки жінки. Навіть якщо я його пропущу, із зали однаково виведуть…
– Гаразд, – швидко й навіть із полегшенням погодилася Дарина. – Марійко, ходімо. А ти, Мире, будь ласка, почекай у машині… Сюди хлопців не пускають, – запобігливо пояснила вона.
Мир мовчки подивився на Марійку і слухняно вийшов.
«Як дресирований», – подумала Чуб.
У підлій і напевно забороненій міжнародною конвенцією з прав людини присусі були, слід визнати, і свої безперечні принади.
– Підійди до мене потім, гаразд? Мені треба сказати тобі щось важливе, – прохально забелькотів Алекс.
Але цього «щось» Дарина вже наїлася через край.
Пульсуючий, магнетичний, майже матеріально відчутний гул сотні збуджених голосів повз порожнім коридором, і Дарина, мимохіть відчувши приплив цікавості, прискорила крок.
– Здається, там щось цікавеньке відбувається…
Чуб жадібно зробила крок до зали й зупинилася, підім’ята враженням, яке навалилося на неї.
Посеред великого приміщення височів оперезаний червоно-синіми канатами ринг, оточений десятками круглих, спустошених і неохайних столів, за якими вже ніхто не сидів. Усі стояли, підстрибуючи, витягуючи напружені шиї, розмахуючи руками, охкаючи та ахкаючи, вигукуючи й рикаючи, – сотня, а то і дві жінок: білявок, брюнеток, шатенок і рудоволосих, виряджених, як манекенниці на подіумі високої моди, і збуджених, як сп’янілі вболівальники на стадіоні «Динамо». – Давай! Давай! – заволала одна, згинаючись і викидаючи вперед зігнуті в ліктях випещені руки, в елегантному малиновому капелюшкові, що різко дисгармоніював із цією неелегантною позою, з тонкими пір’їнками, що гойдалися колосками.