– Ну! Ну! – тупцяла кокетливою ногою з позолоченим каблуком білявка поруч.
Зала раптом здалася Дарині сліпуче-яскравою клумбою з ядучими, заморськими, дурманно-хижими квітами…
– Катю, давай! Давай Динозавриху! – заволала довготелеса дамочка, мимоволі пристрасно зриваючи з шиї грона різнобарвного пластмасового намиста.
Намисто розсипалося, покотилися по підлозі великими круглими кулями. Дама сіпнулась і вищирилася нервово й азартно.
– А! А! А! – вигукувала, як під час сексу, білявка з кожним Катиним ударом. Її легке, смугасто-веселкове вбрання пожмакалося і стало схоже на ганчір’я.
– Катю!!! Катю, давай! – не витримавши, застрибала на місці Дарина, вчепившись захопленими очима в ринг, у кутку якого робилося щось страхітливе, огидне і водночас таке, що перехоплювало подих:
СМЕРТЬ.
Одна людина вбивала іншу.
Хоча одна – Катя, зі змарнілими від зосередженої злості рисами та чорними очима без дна, в чорній майці та трусах, залитих чорною й мокрою кров’ю, – була на голову нижча і втричі тонша за другу – неправдоподібно велетенського бабиська з рішучим квадратним обличчям і масивним, але сильним і гладким тілом, яке виблискувало потом.
І ця хвороблива невідповідність, ця непропорційна перевага дебелого та велетенського над тонкокостим і струнким – захоплювала, заворожувала, переймала дух. Якби був перед Катею суперник менший або рівний, його розкритий, повний сліпучої яскраво-червоної крові рот, розітнута брова, що заливала темною рідиною осліпле око, викликали б жалість. Але вигляд гігантського, загнаного в кут динозавра, що відступив перед безстрашним і таким неможливо тендітним супротивником, викресав лише очманілий, надзвичайний, натхненний звірячий азарт, що заполоняв шлунок.
– Ка-тя! Ка-тя! – скандував зал. Зал тремтів, хто в ритм, хто не в ритм, махаючи їй руками.
– Давай! Давай її! – благально завила довготелеса, мовби досі не могла повірити в Катину перемогу, не бачила: смерть уже бризкає з рота бідолашного динозавра – вже приреченого, вже нездатного захищатися, який лише безвільно й безглуздо крутить головою, що її відкидають стрімкі, блискавичні, страхітливо прекрасні удари Каті.
– Давай, давай, Катю! – заверещала Чуб, геть забувши, що прийшла сюди зовсім з іншою метою. – Катю, ще трохи! Ну!!!
«Лівою в корпус, аперкот правою, хук лівою! Вау!!!»
Руки Каті викликали в неї запаморочення.
Її рівне, синяво-чорне волосся розсипалось і танцювало по чорній, неймовірно вузькій і тонкій спині, і сама вона раптом здалася Дарині велетенською змією, що стоїть на хвості, виконуючи небачений за красою звіриний танець смерті.
І Дарина повірила: так і має бути! Так і влаштовано – перемагає найсильніший. Так задумав Бог. І Катя прекрасна й чесна у своїй невблаганності – в нестримному тваринному бажанні вбити супротивника, що втричі перевершує її! У її страшному й чесному поєдинку.
Але тут хтось непотрібний і нетямущий вчепився в Даринину руку зі здибленими від захоплення волосинками і затряс її щосили, і, обурено обернувшись, хазяйка руки побачила Марійчине обличчя – бліде, хворе і збожеволіле від безсилого співчуття.
– Он-он, – залопотала вона.
Там, за червоно-синьо-білими канатами рингу, куди спрямувався з відчайдушною надією Марійчин палець, стояла дама зі срібним відром, із якого виглядав червоний ковпачок літрової коли. А сподівалася Марійка лише на Дарину, і сподівання її було таким відчутним і благальним, що думки миттю зникли з Дарининої голови, залишивши на розжиток одну:
«Ні, не в чесному!»
Дарина різко розвернула Марійку спиною, шиплячи, рвонула застібку на її рюкзаку і вивудила теплу пляшку з пригубленою Миром присухою.
Притискуючи бутель до себе, вона почала вимогливо продиратися крізь натовп. Її розсерджено відпихали, не звертаючи уваги на саму перешкоду – прикру й випадкову. У загальному крикові їй не було чутно нічого, навіть власних думок. Утім, усередині Дарини й не чаїлися ніякі тверезі висновки, тільки хвилі, що пробігали по тілу, захльостуючи грандіозне приміщення та підганяючи її до мети.
– Нехай холодного поп’є! – бездумно бовкнула вона, заграбаставши зі срібного відра напівпорожню переможну пляшку й підміняючи її любовною.
Погляд держальниці відра так само бездумно, але згідливо кивнув, хоча принесена Дариною кола, чесно кажучи, була вже гаряченькою.
«А якщо, – з’явилася друга, перелякана думка, – у них бої без правил і перерв? Тоді я даремно…»
Але їй відповів гонг, що брязнув, оповіщаючи про завершення невідомо якого раунду й безпідставності Дарининих побоювань.