А потім час раптом розітнувся, і в ньому утворилося безліч дірок і прогалин. Вони металися по лікарні й розпитували всіх, і ніхто не відповідав їм нічого зрозумілого – лише заспокійливе, безглузде, а тому дратівливе й таке, що викликало в них іще більшу паніку. Дарина злилась і весь час кричала на Алекса, не в змозі спекатися чоловічого ескорту, такого престижного за будь-яких інших обставин і такого непотрібного їм зараз, і в істериці навіщось оголосила себе нареченою Мира. А схожа на безглузду сомнамбулу Марійка навіщось жадібно притискала до грудей його барсетку, яку можна було спокійнісінько залишити в машині, й не реагувала ні на звук, ні на дотик, ні на світло.
Потім Алекс десь загубився, і вони довго сиділи вдвох на великій кутовій канапі, – й на канапі була чорна шкіра, і на столику перед нею лежали сумовиті рекламні листівки патентованих лікарських засобів, а Мир мусив вижити, хоч операція була дуже складною й могла протривати кілька годин.
– Пробачте, ви приїхали з Мирославом Красавицьким?
Дарина різко підвела очі й побачила показного чоловіка років сорока в бірюзовому халаті й лікарській шапочці. За два кроки за його спиною стояла така сама бірюзова медсестра.
– Так! Що з ним? Він житиме? – підскочила вона пружиною.
– Ви його наречена? – спитав лікар повільно й натужно, дивлячись не на неї, а на мертву і, як і раніше, безмовну Марійку.
– Я – наречена, – внесла ясність Чуб. – А що з ним?
– Мені важко повідомляти це вам. Але ваш жених помер п’ятнадцять хвилин тому. його навіть не встигли довезти до операційної…
– Як не встигли?
– Як ви себе почуваєте?
– Він помер? Помер?! Це точно? – Дарина зацьковано подивилася на Марійку.
Лікар, анітрохи не здивувавшись її нетямущості, почав пояснювати наново, співчутливим, умовляльним голосом, сплаченим за курсом 1 до 5,3.
– Він точно помер? – вдесяте спитала Чуб. – Точно нічого не можна було зробити?
Запитання нареченої були пружинисті й сухі, трагічна смерть жениха не викликала в неї жаху – жах, мокрий і в’язкий, з’являвся в її погляді тільки тоді, коли вона переводила його на нелегітимну руду дівчину.
Лікар іще раз оглянув вимогливим поглядом наречену, з якої ніби вийняли душу, чекаючи запізнілої реакції, і, переконавшись, що Дарина вперто не має наміру плакати, хвилюватися й непритомніти, тихо спитав у неї:
– Це його родичка?
– Ні, – п’яно прошепотіла Дарина. – Вона…
– Це я винна в його смерті! – чітко й переконано сказала Марійка, віртуозно вимовляючи кожну літеру.
– Може, укольчик? – ніжно запропонував лікар.
А до Дарини дійшло: весь цей час Марійка повторювала про себе саме цю фразу!
– Не потрібно укольчику, – відмахнулася Чуб. – Ми самі…
– Так, так, – задумливо мовив повагом лікар. – Там міліція в холі. Молодик уже свідчить. Вони чекають на вас.
Він наказово кивнув бірюзовій супроводжувачці, що стояла неподалік, залишаючи її на варті їхньої істерики, і зосереджено пішов геть, засунувши руки в кишені.
– Марійко… – пробелькотала Дарина.
– Я не вірю, – сказала Марійка відчужено. – Він живий.
– Ні, – співчутливо заламала руки подружка. – Він помер. Катя його збила. Не могла не збити. Ти вибігла… – Вона осіклася, перелякано вирячивши очі: докори зараз були більш ніж зайвими. Навпаки, наскільки вона знала Марійку, слід було терміново придумати їй виправдання, перш ніж та викинеться з найближчого вікна.
– Так, – діловито підтвердила та. – Це я винна.
– Ні, ні! – кинувшись до неї, Дарина поривчасто обійняла подругу, притискуючи її до себе.
Але виправдання не було! Вчинок Марійки був безглуздим і фатальним. І їй так хотілося запитати з гірким докірливим болем: «Про що ж ти думала? Чого ти чекала?»
– Не думай про це! Чуєш, не думай! – попросила вона, розгладжуючи долонею Марійчине пухнасте волосся.
– Я хотіла її зупинити. З нею було щось… погане. Її не можна було відпускати.
– Так! Так! – з готовністю погодилася Дарина, ладна погодитися на все на світі.
– Це я винна в його смерті.
– Ні! Що ти?! Ні!
– Так.
Марійка повільно, але рішуче вивільнилася з дружніх обіймів Дарки і, відкинувши голову, втупилася в обличчя Дарини спопеляючим поглядом.
– Ні, – твердо мовила вона. – Не я – ти! Ти в усьому винна! Коли б не твоє зілля… Я ж казала, казала тобі… не можна! – закричала вона на весь коридор, з ненавистю відпихаючи подругу обома руками.
Дарина мовчки дивилася на неї, оглушена цим раптовим докором. ї груди мовби похолоднішали в глибині: «А вона ж має рацію».