– Ти все брешеш! – пристрасно сіконула повітря рукою Марійка.
– Ти це точно знаєш? – недовірливо зіщулилася Чуб.
– Авжеж! – похмуро буркнув він. – Це тут, у місті, людей багато, а там, під землею, тільки вони та ми. А що, подружка твоя не розповідала, як вони чорні меси в підземеллях служать? А про оргії з дівками? На нього ж баби гронами вішалися, на все згодні були…
– Це неправда!
– Та хлопець твій був – кінчений! – заноровився Алекс. – Це всі знають! Він – божевільний! Завжди по лезу ходив, у такі печери, куди жоден нормальний не сунеться, тому що чхнеш, і капець! І ще патякав, що він нащадок Мазепи. Що, нормальна людина таке скаже?
– Це не він говорив… – Марійка осіла.
– У них один батько! – вигукнула Дарина.
Вона схвильовано потягла забуту барсетку Мира й розлючено висипала її вміст на канапу. Ручка, гроші, презервативи, зошит, записник, запальничка і давня Марійчина знайома зім’ята носова хустка – стрімко полетіли в одну безглузду купу.
Дарка узяла чорний шкіряний зошит і розкрила його посередині.
– Марійко, це ж твій почерк? – здивувалася вона.
Подруга мовчки взяла з її рук свій папірець, пописаний рівними й акуратними бісерними літерами.
5 білет. Істор. Лаври.
П’ять речень, що лаконічно оповідали про дореволюційні сатанинські обряди киян, які оскверняли на догоду нечистому перший монастир Русі, було обведено криво і жирно. А на полях стояли чотири розмашисті й поспішні знаки оклику.
– Дарино, – збентежено мовив Алекс, – там міліція на вас чекає. Для протоколу. А потім, може, пройдемо провітримося?
– Ні, – відрізала Чуб, не дивлячись.
– Може, я тобі чимось допоможу? – попросив присушений жалюгідно, і в його голосі почувся вже знайомий Дарині болючий страх.
«На сьомій годині настає криза… А до тринадцятої можливий летальний результат!»
– Стоп, Алексе, – наказала вона. – Швидко пообіцяй мені, що не покінчиш із собою!
– Гаразд… – здивувався той.
– Знай, я жити без тебе не зможу! – щедро збрехала Землепотрясна. – Я ж у тебе сто років закохана! Тільки мовчала. Ти ж із Завзятою був…
– Це правда?! – очманів закоханий.
– Так. Дай мені свій мобільник. Та не номер, слухавку, дурню, – мій забрали! І якщо хочеш, щоб у нас із тобою щось було, негайно повертайся в клуб! Мені ще не вистачало, щоб тебе звільнили! Слухай: їхній член, Катерина Дображанська, збила пішохода. І ти поїхав сюди, щоб довести, що вона не винувата. Ти піклувався про честь клубу! Зрозумів? А ментам скажи: ми не можемо говорити! Ми в трансі! Ми в повному осаді! І нічого вже не розуміємо. Ми просто сидимо, обколоті, і чманіємо, і ще невідомо, коли оклигаємо!
Розділ двадцять третій,
у якому нам загрожують Апокаліпсисом
Вогняний змій зазвичай літає по повітрю… Але опинившись у світлиці, він миттєво перетворюється на вдатного молодця краси невимовної. Дівчина, яка удостоїлася такого відвідувача, закохується в нього безтямно й дуже швидко чахне та помирає.
Він – існує! Диявол існує!
А я – брат божевільного! Я – божевільний, який уявив, що зможе пояснити своїм розумом всесвіт. Я – той самий лох, який, уявляючи собі бозна-що, на перевірку лише благав Отця брехні обдурити мене. І він обдурив. Тому що найнебезпечніша брехня Диявола полягає в тому, що його не існує.
Але він – є.
І я знаю його в обличчя. Він один у трьох особах, і він – обман. Він допомагав мені, але…. обернув моє золото на череп’я!
Спочатку Килина. Краще б вона сказала правду: потрібна третя. Вона боялася померти й померла однаково. Потім Рита і ця дурня із запискою… Потім брат.
Я міг убити рідного брата! Я ледве не вбив його. Я вбив би його, навіть якби знав уже тоді: це мій брат. Але тепер я знаю, чому він не прийшов. Він відчув небезпеку. Він ближче до природи, ніж я, він виявився мудрішим і сильнішим. Навіть Рита не змогла його спокусити. Але якби міг, я вбив би його і не мучився його вбивством, тому що він – вибрак природи.