– Чому? – безпорадно повторила Дарина, тримаючи перед собою кулак із жалюгідно випнутим, несвідомим мізинцем.
– Тому що відьми завжди там, де Диявол! Недаремно захисником Києва вибрано Архангела Михаїла, майбутнього переможця Сатани!
– Сатани?
– Сатани. Демона. Воланда. Вельзевула. Люцифера. Змія! Марійка стрімко метнулася до чорного бюро й поспішно накреслила на чотирикутничку паперу якусь схему.
Чуб очманіло витріщила очі.
– Дивися, – затрясла збудженим папірцем Ковальова. – Змій проповзає через усю історію Києва починаючи з дня його заснування! А церкви завжди будують на тому місці, де треба перекрити зло. І знадобилося двісті церков і тисячі святинь у них, аби втримати його під землею. Але церкви розібрали, висадили в повітря, знесли, і Місто втратило колишню силу.
– А змій що, з’являється раз на тисячу років? Як у кіно? Ти що, – дійшло нарешті до Дарини, – хочеш сказати, він був насправді?
– Не був. А є, – спростувала та. – І ти сама сказала, в ніч на Івана Купала змії набувають сили…
– А ти говорила, – нервово відбилася Чуб, – що змії-жеретії – це наша прадавня пам’ять про динозаврів! Ні, – схвильовано перепитала вона, – ти що, справді віриш, що сьогодні вночі з-під землі вилізе дракон із трьома головами?
– Звичайно, ні, – образилася Марійка. – Я кажу про те, що Демон, Диявол, Мефістофель, Мара або, як називали його в Україні, Вогняний Змій справді існує. І він не абстрактне зло. Він…
– Ну, ні-і! – зрозуміла її натяк Чуб. – Може, Ян і сволота, але він звичайний хлопець! Із двома руками, ногами і, зауваж, усього однією рудою головою!
– У якому розумінні рудою? – оступилася Марійка.
– У прямому, – бовкнула Дарина. – Чи він, по-твоєму, брюнет?
– Звичайно, брюнет, – не зрозуміла її сарказму та. – З чорним волоссям, чорними очима…
– Стривай, стривай, – задихнулася від раптової надії Землепотрясна. – Так, може, це взагалі не він? Не він тебе замолоджував? Мій Ян – рудий-прерудий! І очі світлі! Ми говоримо про зовсім різних людей!
– І ці різні люди подарували нам одні й ті самі ланцюги? Так не буває! Ні! Я прийшла в «Центра»… – спробувала розплутати вузол Ковальова.
– Після мене й Каті, – активно підтримала її в цьому намірі Чуб.
– І біля дверей Килини сидів хлопець.
– Так, сидів.
– Молодий.
– Так, молодий.
– І на руці каблучка, з великим блакитним каменем.
– Так, із блакитним… – насторожено спохмурніла Дарина.
– Він читав книжку «Майстер і Маргарита»!
– Так, – очманіла Чуб.
– І був брюнет.
– Ні! Рудий. Стривай! А Катя казала, що взагалі блондин… І впевнено так, як оце ти зараз. – Дарина несамовито труснула білими косами. – Брюнет, рудий, блондин. І всі в одному місці!
– У нього три голови – три іпостасі одночасно! Змій із трьома головами! «Він один у трьох особах, і він – обман»! – схопила Марійка з канапи щоденник Мира і підсунула його подрузі під ніс. – Читай! «Він є». «Я знаю його в обличчя». «Він допомагав мені… і він обернув моє золото на череп’я». Це він змусив його піти до Килини, а потім убив її! Він, а не Мир. Він обіцяв Миру скарб, а сам використовував його!
– Це неможливо, – мовила Чуб, не вірячи. – Якби Ян хотів, він міг убити нас уже тисячу разів.
– Йому немає потреби вбивати нас, – раптом видихалась і згасла Марійка. – Для здійснення обряду йому потрібна була тільки одна. Він бачив, як ми займали чергу одна за одною, спілкувався з кожною з нас і знав, що спадкоємиці Килини будуть безсилі перешкодити йому «повернути колишню владу».
– Колишню владу?
– Колись давно, ще до заснування Києва, ця земля належала йому.
– Та коли це було!
– Правильно. Він так і сказав: «Мої предки жили в Києві ще до заснування Київської Русі».