– Боже, дивися, фреска! – скрикнула Марійка.
– Ну, фреска. Вона завжди тут висіла… – почала Дарина. Але не договорила.
Тепер, коли камінна полиця була порожня, Чуб побачила: коромисло терезів у руках напівстертої дами стоїть практично перпендикулярно, і їхня нижня чаша упирається в край картини.
– Що це означає? – розлючено вчепилась у свій ніс вона.
– Вона набула влади! – глухо зашипіла Беладонна.
– Вона? – ткнула Дарина пальцем у блакитну «візантійку».
– Та, що була з вами! Третя! Сила в ній!!!
– Сила? – розгублено повторила за нею Дарина. – В Каті? Мамо, вона ж зірвала змію… – зрозуміла вона. – І їй відразу почали снитися ці сни! І Бегемот її слухається. І Чорт! Бачите, бачите?! – застрибала Чуб. – Я хоч скільки чортихаюся – нічого. І будинок! Пам’ятаєте про конкурентів, які рухнули? Про «зруйную в’язницю власними руками»? Сьогодні розвалився будинок на Оболоні! Ян недаремно натякав. Це вона! І Мира вона не випадково збила! Вона відчувала, хто він. Вона набула справжньої влади! Вона дійсно стала справжньою Києвицею!
– Але треба якось знайти її, попередити, – захвилювалася Марійка.
– Пізно. Вона не захоче слухати вас! – виблискувала очима Беладонна.
– А Диявол? Змій? – блідо спитала студентка.
– Він буде з нею. А вона з ним…
– І що це означає? – сіпнулася Дарина.
– Це означає, – сказала Беладонна, ретельно вимовляючи кожен склад, – що сьогодні вночі загине Місто!
– Наше? – безглуздо перепитала Марійка.
– І ми? – безглуздо уточнила Дарина.
Кішка повернулася до принесеної нею рослини й неприязно струсонула спочатку передньою, потім задньою лапою, що котячою мовою жестів означало найвищу міру зневаги.
– Це щитник, – муркнула вона. – Я знайшла вам. Але пізно.
– ЩиТНиК? Це?! – Дарина, схилившись над непривабливою зеленою рослиною, зіщулилася так, ніби стала раптом безнадійно сліпою та короткозорою. – Це папороть?! Справжня? Але вона цвіте тільки опівночі! Одну секунду! А зараз…
– Нісенітниця! – пирхнула кішка. – Папороть – не будильник! Вона цвіте, коли дозріє… А зав’язується в дні сонцестояння.
– Але сонцестояння – сьогодні, на Купала! Так написано в книзі! – спростувала Дарина.
А Марійка кинулася до перекидного календаря на бюро довести безграмотній кішці їх правоту з цифрами в руках.
– «6 липня. Захід сонця 21.10. Тривалість дня 16.15», – прочитала вона і здивувалася, перейшовши на попередні сторінки: – Слухай, і справді не сьогодні! Найдовші дні в червні! 21-го і 22-го тривалість 16.27. Може, зі стилями наплутали… Чи у наших предків не було секундоміра, і вони визначили приблизно. Трохи помилилися.
– І за тисячу років ніхто не додумався їх поправити? – застогнала Землепотрясна. – Чорт, нікому вірити не можна!
Ніколи не зрозумієш, де у вас казка, а де історія. Усі твої історики – лохи! І ти теж! Це у вас називається наука!
– Зжуйте щитник, – похмуро запропонувала Беладонна. – Тільки це вам не допоможе.
Пуфик жалібно занявчала, притискаючись до Дарининих ніг.
– Ось тобі й кінець світу о 21.10! – заплакала в унісон із нею Дарина. – Одна радість, я його таки побачу! Тільки я – не Арнольд Шварценеґґер. А Диявол – не Робін Танні…
– Щоб перемогти його, треба бути справжнім богатирем. Муромцем, – сумно закінчила Марійка, подумки оплакуючи свою погибель у розквіті літ.
– Що-що? – Чуб жахливо скривилася, судомно торкнулася свого носа і, зробивши божевільне коло очима, схопилася з місця: – Не пхикай, Пуфику, матуся всіх урятує! Збирайся, Масяню! Швидше! Та папірці, папірці свої не забудь! Ту, про воскресіння з праху…
– Навіщо? – остовпіла Марійка й раптом зворушено зрозуміла неймовірний намір Дарини. – Ти хочеш воскресити Іллю?! О Боже! Ні!
– Так! – відчайдушно сказала Чуб. – Я дупою відчуваю – все вийде! Позаяк вже ми до минулого ввійшли… Довірся мені! Та й що нам іще залишається?! Тут або пан, або пропав! – Дарина розлючено схопилася за мітлу з двома сідлами.
І Марійці не залишалося нічого, крім як довіритися Дарининій дупі.
Проїжджаючи парадний вхід Свято-Печерської лаври, на воротях якого ще сьогодні вранці знайшли мертвого Миколу Петровича, Марійка відчула миттєвий напад тупого болю.
Ворота зникли за поворотом, але в підшлунковій залишився неприємний, несформульований осад – відчуття якоїсь прихованої неправильності того, що відбувається, народжене, втім, цілком можливо, невигубною гіркотою розжованого і сяк-так проковтнутого щитника, вживаючи який Марійка відчувала себе повною ідіоткою.