Мопед пригальмував біля воріт до ближніх печер. Наїзниці спішилися. Дарина хутчіше, Марійка дратівливо повільно.
– Де Ілля лежить? – діловито спитала Чуб, спираючись на мітлу. – Ти знаєш?
– Не можна йти до Лаври з мітлою, – дивлячись на неї спідлоба, відповіла Марійка.
– А що, я її тут покину? Поцуплять же!
– Не можна. Це Лавра!
І тієї ж миті несформульована й гірка неправильність стала усвідомленою й тому ще неприємнішою.
Не можна прибивати людей на Святу Браму! Не можна йти з відьмацькою мітлою на Святу землю! Не можна воскрешати чаклунськими закляттями мощі преподобного…
Не можна – і все!
Погано. Нехай навіть загине Місто!
– Ходімо! Не гальмуй.
Не чекаючи її, Дарина попрямувала в бік воріт бадьорою пружинистою ходою.
– Мамо, що мені робити? Що мені робити, мамо? – несамовито прошепотіла про себе Марійка. – Скажіть…»
Вона інстинктивно відстрибнула вбік, закричавши.
Порівнявшись із білими ворітьми, Чуб раптом відсахнулася назад, мовби ошпарена окропом, із криком хапаючись за чоло обома руками.
Мітла зі стуком упала на асфальт.
Дарина вила, нахиливши голову:
– и-и-и-и-и-и-и-и-и!
– Що? Що? – кинулася до неї напарниця, намагаючись заглянути тій в обличчя.
– Пече! Обпекло… – промимрила та, хворобливо гаркавлячи. Вона злегка розсунула долоні, і в щілині, що утворилася, Марійка побачила червоно-рожеву смужку її лоба.
Лоб був обпечений! Ошпарений!
Позначений розжареним клеймом: ВІДЬМА!
«Ні!»
Боячись повірити, Марійка істерично подивилася на дорогу в печери, що бігла вниз, доступну й відкриту всім бажаючим, намагаючись розгледіти там невидиму й непереборну перешкоду, поставлену лише для них.
Зачекавши, вона рушила туди, виставивши руку з переляканим вказівним пальцем.
– Стій! – гірко гаркнула Чуб. – Не потрібно! Третє правило дідуся пам’ятаєш? У мого дідуся, в книжці? Відьма не може ввійти до церкви!
– Але ми не відьми, ми – Києвиці… – розгублено пробубоніла Ковальова.
– Ні, Марійко, відьми, – жалібно проскиглила Дарина, як і раніше, упираючись у долоні чолом. – Усе. Нам туди шлях заборонений.
– «Моє Місто – не подарунок вам, а прокляття! Ви помрете перш, ніж ряба стане любою, а біль згорить у вогні, бо ваш порятунок лежить там, куди вам немає вороття…», – згадала Марійка слово в слово.
І неприємний осад піднявся й затопив нутро по самі груди.
Вони були – поганими. Поганими, й усе, хоч що б вони там собі напридумували! І бути поганими було дуже неприємно.
– «Бо той, хто стоїть між пітьмою та світлом, не може належати ні світлу, ні пітьмі», – закінчила Ковальова.
– Та-ак, – підвела сумний підсумок Чуб. Вона невпевнено памацала свого лоба і навіть спробувала його нахмурити, але тут же хворобливо ойкнула: – Боляче! Що в мене там?
– Увесь почервонів. – Марійка зняла рюкзак і, підпираючи коліном, вивудила з його надр маленьке люстерко.
Чуб похмуро оглянула своє обпалене чоло, почуваючи себе не так прокаженою, як підломленою неспростовним крахом свого прекрасного плану. Позаяк була з тих, хто, помираючи, думає зовсім не про свої страшні гріхи, а лише про те, як би відкрутитися й не померти.
– А ти казала, все вийде, – навіщось, мабуть, від безвиході, докорила їй Марійка.
Студентка поривчасто вирвала з кишені заготовлену шпаргалку із закляттям і відчайдушно зім’яла її в кулаці, шукаючи зацькованими очима урну.
– Знаєш, я часто плутаю передчуття своєї дупи з жаданням пригод на свою дупу, – покаянно визнала Землепотрясна. – А крім того, моя дупа – невиправна оптимістка. Так здорово все придумалося. Ось Муромець, ось закляття. Усе збіглося! – Вона акуратно торкнулася голови, що постраждала внаслідок невиправданого оптимізму протилежної частини тіла, і різко, нетерпляче махнула рукою, перебиваючи саму себе. – Стій, стій, стій! – учепившись у Марійчин кулак, Чуб почала нервово виколупувати з нього покарану шпору. – Подивися, там було ще щось! Про «зоровий образ». Можна воскресити людину за зоровим образом! Тобто за фотографією!
– Тільки Ілля Муромець забув знятися на «Кодак», – скорботно скривилася Ковальова.
– Картина, ти не розумієш, картина! – закричала Чуб, забуваючи враз про червоне і хворобливе тавро прокази на лобі. – Ось чому її намагалися знищити! За нею можна воскресити богатирів! Це ж не казки! Три богатирі були насправді!
– Існує версія, що були, – обтічно погодилася з нею Марійка.
– Плювати мені на ваші версії! Так сказав Васнецов! А йому я вірю. Він, сто відсотків, ходив у Лавру до свого Іллі!