Він писав його по-справжньому! Як Богоматір! Усе, я зараз же везу тебе до музею.
– А ти? – розгубилася Ковальова.
– А я – до Кирилівської!
– Навіщо?
– На те, що обряд ішов саме там! Там стоїть вівтар, біля якого його викликали. Там він жив, згідно з легендою. І, сто відсотків, повертати свою владу Ян прийде саме туди!
– Але Ян – не Ян, – заморгала очима Марійка.
– Але і не змій-жеретій – нормальна людина! Тобто не людина, але нормальний…
– Ти поранена!
– Я, звичайно, дівчинка уразлива, але тільки якщо впусти мене головою об підлогу! Усе інше я як-небудь переживу…
– Якщо ти підеш туди сама, то загинеш. Пророцтво збудеться!
– Ну і що? – прибрала національної пози руки в боки Чуб. – Воно так і так збудеться, що вже тепер? Пролетаріату нічого втрачати, окрім своїх ланцюгів. А так просто я помирати не збираюся. Думаєш, я його боюся?! Та ніскілечки!
– Я – боюся! – закричала Марійка. – Я не зможу сама! Не покидай мене! Чому ми не можемо піти до музею разом?
– Тому, що інакше не встигнемо. – Дарина, примружившись, прискіпливо оглянула небо. – Треба розділитися.
– Але до дванадцятої ще сила-силенна часу, – палко засперечалася з нею Ковальова.
– Яка ж ти ще дитина, Марійко, – сумно посміхнулася Дарина Чуб. – Ти що, так і не в’їхала зі щитником? Це в казках усе починається о дванадцятій! А в реальному житті тільки Новий рік. Ніч, Марійко, починається тоді, коли стемніє… А темніти почне о 21.10. Дивися! – Чуб значущо показала на зблідле небо, – ще не сіре, але вже сутінкове, отож тому, хто дивився на нього, здавалось: у нього втомилися за день очі, – і констатувала: – Треба поспішати!
Проскочивши через територію Павловської лікарні, Дарина прикувала свій мопед до хвіртки. Вечоріло. Було ще видно, але світло вже набуло мертвотно і сірого відтінку помираючого. Самотня церква, що залишилася від найдавнішого монастиря Русі, здавалася безмовною й байдужою – непричетною ні до чого. І хоча Даринине відчуття реальності того, що відбувається, давно вже вичахло, сиротлива церква дванадцятого століття і «свій хлопець», що призначив їй зустріч о пів на дванадцяту біля входу до клубу, здалися їй зненацька занадто реальними, щоб їх боятись. І на мить вона злякалася, що тупо і з пафосом помилилася на їхній рахунок, і ніякого «Кінця світу» не буде! Тобто буде, але тільки по телевізору. І Змій, може, й жив тут за легендою, але Ян навряд чи живе в каналізації. І влада, замкнена в залитих бетоном печерах, як смерть Кощія в яйці, – така ж казка, як і сам Кощій.
А потім злякалася, що боялася даремно: Київ таки загине, і в неї є менше години, щоб зробити «те, не знаю що», здатне запобігти страшному неминучому…
А за секунду злякалася ще сильніше, бо хтось за її спиною уривчасто сказав:
– Не ходи туди!
Чуб різко обернулась і побачила Митю, що стояв за два кроки від неї.
– Що ти тут робиш? – ледве мовила вона, розгубившись від несподіванки і не розуміючи, як це він підійшов так нечутно?
– Не ходи туди, – повторив він. – Там вони.
Дарина мимохіть кинула погляд на «там» і, приголомшена, розтулила рота, бо водномить двері байдужливої церкви безшумно відхилились і, немов дочекавшись представлення Миті, звідти виринули двоє учасників: один у смугастій сорочці, інший – у червоній (!) вітрівці, одразу упізнані нею.
– Стійте! – бездумно закричала вона. – Як вас там! Кока! Олег!
Вони побігли до протилежного входу, що виходив на пагорб. Червона вітрівка промайнула за списами огорожі. Вони поспішали в печери. Чуб, швидко, але дбайливо уклавши свою мітлу вздовж лінії огорожі, помчала за ними. Митя – за нею. Але досить було їй порівнятися з відчиненими дверима, як Дарина миттю забула про сатанинське кодло покійного Мира і, розвернувшись на дев’яносто градусів, помчала туди.
Туди, де, обкреслена напівкруглим отвором, безбожно-червона підлога церкви горіла вогнями безлічі свічок!
І нестримно вбігши всередину, Дарина відразу побачила Катю.
– О, ні! – схлипнула Чуб.
Митя жалібно заскиглив за її спиною.
Катя лежала у вогняному трикутнику обличчям униз. Лежала страшливо акуратно, немов хтось намагався викласти її тіло певним малюнком. Її нерухомі, розкинуті навхрест руки і голі ноги в спортивних трусах, що майже упиралися кросівками в широку сходинку іконостасу, тонули в мінливій калюжі крові. Волосся, яке злиплося від крові, заліпило обличчя.
– Катю! – заволала Дарина нестямно. – Ні! Тільки не це!
І скрикнула знову, бо мертва Катя із зусиллям підвела важку голову від підлоги й подивилася на неї безглуздо-сліпим поглядом. Її обличчя було криваво-брудним.