– Відьма. – Марійка стомлено затулила очі, відчуваючи, що зараз знепритомніє від приреченості й безглуздості того, що сталося, і деморалізовано озвучила свою здогадку, яка стала вже твердою і жахливою відгадкою: – Ви – Віктор Михайлович Васнецов?
– Так ми знайомі? – спробував усміхнутися бородатий. – Пробачте, забув…
– Невже ви намалювали Добриню з себе? – простогнала Марійка з тугою. – Боже, і ви туди ж!
– Вам і це відомо? Ах, так, моє вбрання, – зрозумів її Віктор Михайлович.
– І я оживила вас, – мовила Марійка, жадаючи провалитися під землю. – О Боже, що мені тепер з вами робити?
– Оживили? Невже мені було так зле? – затурбувався Віктор Васнецов. – Чи не допоможете мені підвестися? Вже пробачте старому… Такий конфуз приключився…
Марійка приречено підійшла до нього і простягла воскреслому художникові руку для опори. Він підвівся і, крекчучи, важко опустився на лаву, продовжуючи говорити і, мабуть, бажаючи згладити неприємне враження:
– Так, значить, я – Добриня, а ви – Київська відьма? Як мило. Чи не чаклунка Маринка, що зрадила мого Добриню зі змієм? Дуже оригінальне вбрання… Так наша сучасна молодь уявляє нині відьом?
– Маринка? – запитала Марійка.
«Якийсь мужик із бородою…», «Називає відьмою й чомусь Маринкою», «І ще він ніби зрадив мене з якоюсь бабою, і я злюся», – долинули до неї вранішні слова Каті.
– А з ким ви? Тобто з ким він, Добриня, зрадив її, ви не знаєте? – схвильовано перепитала вона.
– Із православною вірою, дитино, – серйозно відповів Васнецов. – Тому-то він завжди був моїм головним богатирем! Він – певним чином мій автопортрет, я хотів би бути таким же міцним у своїй вірі. Завжди хотів, та не завжди міг… І багато, багато думав про нього. Річ же не в тому навіть, що він був правою рукою князя Володимира й бився за віру з мечем у руках, а в тому, що він, можливо, й був першим русичем, що полюбив Бога вище земної любові. Адже його красуня-Маринка була, певно, така сама гарна, як і ви. Але вона була відьмою – язичницею! Та хіба не язичництво – сама любов? – спитав він. І Марійка похмуро й переконано кивнула у відповідь. – Не та, що до дружини, дітей, вітчизни, – уточнив художник, – а та, що здатна зруйнувати сімейне вогнище, стати над обов’язком і честю… Тут не фізична, тут інша сила потрібна, значно більша. Любов за будь-якого богатиря сильніша! Ні, фізична сила – це Ілля, він від землі її прийняв. Альоша – кмітливість, хитрість і розум людський – найслабкіший. Бо розум наш часто немічний і віроломний, і нікчемне те, що ми можемо ним усвідомити. Щоб світ прийняти, з усіма його загадками, тут душа потрібна. І Добриня – душа цієї компанії, вже вибачите за недоречний каламбур. Тому він єдиний, хто Іллю переміг. Переміг, але не повергнув, а хрестами з ним обмінявся і став його братом во Христі! – Васнецов значущо підвів руку до компанії богатирів і завмер, збентежено морщачи лоб.
– А інших двох богатирів, – безнадійно уточнила Марійка, – ви з кого написали?
– Іллю Муромця – з візника Івана, якщо не помиляюся, Петрова. Альошу Поповича – із сина мого друга Сави Мамонтова, Андрійка… – відповів Віктор Михайлович машинально ввічливо й раптом заволав у непідробному жахітті:
– Але дозвольте, де мій Добриня? Я зображував трьох! Це неможливо!
– З візника і сина мільйонера? – Марійка безглуздо посміхнулась, абсолютно байдужлива до крику їхнього творця.
– Ось тобі й лицарі Христові. Все скінчено! Вони мені не допоможуть. – Вона поривчасто затулила руками обличчя.
– Бог з вами, панночко, чому ви плачете? – заметушився людинолюбний художник. – Якщо вам потрібна моя допомога, я до ваших послуг! Чим можу…
– Нічим!
– Ніхто не зможе їй допомогти, – переконано підтвердив жорсткий і нежданий голос.
У дверях службового входу стояв чорноокий брюнет.
І на одну безглузду мить Марійці здалося, що він з’явився перед нею таким, яким залишився в її пам’яті з їхньої останньої зустрічі – в чорному одязі минулого століття, з суворим пронизливим і свердлячим поглядом, – але за мить вона подивувалася своїй помилці! На нім були банальні брюки та сорочка, не чорні – кольору глибокої синьої ночі. Довге волосся лежало на плечах. І темна фігура, з темним, зібраним у хвіст волоссям, що добу тому сховалася від Дарини в тих же самих дверях, звідки з’явився зараз він, нарешті перестала бути безіменною…
– Пан Києвицький! – зраділо закричав Васнецов. – І ви тут? Як це, однак, до речі… Ви теж у маскараді? Ви, певно, Демон? Чи, може, сам Мефістофель?