– Треба повернути, – недоречно стурбувалася вона цілісністю шедевра.
– Кого? – понуро спитав її співрозмовник.
– Меч, бачите, він випадково упустив.
– Випадковостей не існує, – роздратовано парирував він у своїй звичайній манері.
Але цього разу Марійка розгледіла в його абстрактному твердженні щось цілком конкретне й перспективне:
– Ви хочете сказати…
– Я нічого не хочу сказати, – надмірно різко перервав її він. – Крім того, що вже сказав. Озирніться ж, врешті-решт! – рикнув він. – Невже ви й досі думаєте, що могли отримати владу випадково? Що хтось випадково випив відьомське зілля? Що стенд міг випадково стояти…
– Ви поставили його біля картини? – зраділо скрикнула Ковальова. – Ви намагалися допомогти мені?
– Не я! – розсердився той ще більше.
– «Билини оспівують його як головного з трьох богатирів», – звернулася Марійка до ввічливішого стенду. – «Коли я тримав у руках меч головного богатиря…» Прахов знайшов у печерах меч. Цей! Той самий, яким Добриня переміг у Кирилівських Змія! – Вона підійшла і спробувала підважити богатирську зброю. Це вона зробила з превеликим зусиллям: меч важив не набагато менше, ніж сорокапудова палиця Іллі. – Він показав його Васнецову. І той написав меч за образом справжнього меча. Я воскресила його. Але кого ж він переміг ним? Землю? – Це припущення виглядало зовсім абсурдно. – Хто ж тоді Змій?
Вона знову здивовано огляділася навкруги і раптом завмерла, здивовано розкривши рота. Відповідь на її запитання була перед нею, на сусідній стіні, і в отієї відповіді було п’ять голів, із яких вихоплювалося полум’я, і біла табличка з чорними безапеляційними літерами:
«Бій Добрині Микитича зі Змієм Жеретієм»
– Але це неможливо. Неможливо! – забелькотіла вона, дивлячись на невідому їй картину Васнецова. – Це ж Змій. Змій Жеретій! Це – казка! Тільки не кажіть мені…
– Особисто я нічого вам не говорив, – сухо нагадав брюнет і демонстративно подивився на свій наручний годинник.
– Ой, лишенько! – кинула вона переляканий погляд на свою «Чайку». – Треба поспішати! Там Дарина! І якщо Вогняний Змій – це ВОГНЯНИЙ ЗМІЙ…
Змій, велетенський і погано уявлюваний нею, а тому ще жахливіший, безкінечний і безформний згусток дурманного страху, миттєво полонив усю її голову, і цей страх нестримно набрякав, тиснучи безрозмірною чорнотою черепну коробку.
– Допоможіть нам, заради Бога!
– Заради Бога? – мимоволі скривився брюнет на те, що вихопилося з її губ. – Дайте мені спокій… Я вже сказав, що не в змозі вам допомогти. Зараз є тільки ви… І Місто!
– Але чому? – затремтіла Марійка. – Ви не хочете?
– Хочу. Адже зараз у ваших руках і мій порятунок, – відповів відмовник тоскно, здається, не занадто сподіваючись на її слабкі та невмілі руки. – Давній владика не потерпить наступного, і його земля знову належатиме йому неподільно…
– Тоді чому ж?
– Тому що пітьма не може знищити пітьму! Вона здатна лише примножити її. Пітьму перемагає тільки світло.
– Мамо! – запанікувала Марійка, що зрозуміла лише одне: допомоги не буде! – Що ж нам робити?! Річ же не в мечі! Таких мечів було тисячі! Річ у тому, хто бився ним. А ми – не богатирі! Навіть близько не богатирі! І якщо сьогодні з-під бетону вилізе ЗМІй, нам потрібний не меч, а гранатомет… Треба зателефонувати в міліцію! Треба збрехати… Дарина придумає щось! Треба оточити Кирилівку!
– Сила не може перемогти силу, – скривився брюнет так різко, гидливо й безнадійно, мовби вона була закінченою ідіоткою, яка так і не утямила елементарні 2 + 2. – Але ви сліпі та глухі. Ви – занадто люди. Ви – троє… Та все ж уперше він помилився у своєму виборі… Але ні, – додав він після тривалої паузи. – Батько не міг помилитися. Прощавайте!
– Батько?! – зойкнула Марійка. – Чий?
Але на «вайте» її співрозмовника вже не було в залі.
І Марійка, прикута до ваги меча, навіть не спробувала бігти за ним услід.
Марійка насилу запхала меч назад у піхви. Меч був грубий і темно-срібний, а піхви – позолочені й різьблені, занадто гарні – з іншого століття. Так і є, адже Васнецов уклав старовинну і непідробну зброю грубого десятого століття в казково-золоте, увите химерним орнаментом, уявлення про нього. І ремінець на піхвах був зовсім новий. Ривком перекинувши його через плече, Марійка взяла за ручку свій рюкзак і повільно побрела до виходу. Охоронець провів її задумливим поглядом, не зробивши спроби зупинити. Напевно, Дмитро Владиславович попередив його, та й серед експонатів київського Російського музею, що охороняються ним, не траплялося старовинних мечів.