«Тут інша сила потрібна, набагато більша…»
А вона – безсила, вона – найнемічніша і найубогіша людина на землі, бо навіть найнемічніший і пропащий може ввійти до церкви й попрохати прощення. А вона – ні!
Вона зробила щось непоправне, переступила якусь невідому їй межу, за якою вже не прощають!
Навіть той, хто прощає навіть катів, насильників і вбивць!
І це так жахливо, що решта не має значення… Нехай Місто провалюється крізь землю. Нехай вилазить Змій. Вогняний. Із п’ятьма, вісьмома, двадцятьма головами! Нехай усі загинуть. Вона, Дарина, Катя – нехай. Байдуже! Однаково немає сенсу жити, позаяк вона більше ніколи в житті не зможе ввійти до Володимирського собору. Бо віднині собор – її Страшний суд мракоборця Володимира, що прихистив у своєму домі вигнані з Михайлівського мощі гонительки відьом Варвари, і сам Господь уже викреслив її зі списку людей, поставивши тавро: відьма!
«Тому вас і називають сліпими – ви шукаєте Бога на стелях своїх церков, замість того щоб просто подивитися на небо…»
Марійка безнадійно подивилася на небо крізь каламутні лінзи сліз – небо темніло, вона не бачила там ніякого Бога.
«Тепер тобі потрібно навчитися бачити. І перестати мучитися нескінченними запитаннями і терзатися, не в змозі знайти на них відповіді, адже, щоб отримати їх, досить лише роззирнутися на всі боки…»
Марійка роззирнулася – люди на ближніх лавках витріщалися на неї, – хто з цікавістю, хто несхвально, хто співчутливо. А поряд із її лавою стояли дві дівчини, Марійчині ровесниці, які дивилися на Марійку так, наче від її плачу в них розривалося серце.
– Що сталося? Може, допомога потрібна? – спитала одна, щойно Марійка перетнулася з нею поглядом.
На ній було синє плаття й яскраво-червоні черевики.
– Образили? Чи гроші загубила? Чи хворий хтось? – жалісливо спитала друга, зовсім юна, мабуть, навіть молодша за Марійку.
І їхнє співчуття здалося Марійці нелогічно явним, змусивши запідозрити добру парочку в приналежності до якоїсь псевдохристиянської секти.
– А ти піди свічку постав «за здравіє»… – запропонувала перша, остаточно укріпивши Марійку в її підозрах.
Дівчина невпевнено простягнула до Марійчиної голови жалісливу руку. Марійка неприязно відсахнулася від неї й заревла ще дужче, заперечливо хитаючи головою.
«Свічку! Яку свічку! Куди?..»
– Або хочеш, я сходжу? – запропонувала перша швидко, так і не доторкнувшись до Марійчиного волосся. – Тут Володимирський за рогом. Ти тільки скажи, як хворого звати?
– Марійка. Марія… – схлипнула Марійка. – Ти, правда, можеш? Поставте, будь ласка! – Вона заходилася знервовано шукати гроші, несподівано діставши немічну надію на нелегальне чудо.
– Не треба, що ти! Це ж п’ятдесят копійок, – здивовано відхилила дівчина в червоних черевиках зім’яту, залежалу гривню. – Ми однаково в той бік ішли. Марійка, значить? – діловито кивнула вона. – І я теж Марійка, як твоя мама. Чи подруга? Нічого, видужає…
– Навряд, – тихо хлипнула відьма. Далі говорити вона не змогла, тільки затрясла губами.
– Видужає обов’язково! – оптимістично запевнила її друга, заглядаючи під сльозливе тремтіння рудих вій. – Сьогодні вночі Володимирський горів! Ти чула? Та не згорів. Уявляєш? Значить, і не такі чудеса бувають…
– А ви – віруючі? – боязко уточнила Марійка.
– Ну, як усі, – мовила повагом друга.
– У церкву ходите?
– Ну не те щоб ходимо… Тобі вже легше? Тоді ми підемо. Добре? – Перша всміхнулась їй і все ж погладила її по потилиці. – Не плач. Гаразд?
Марійка дивилась їм услід. Її горло раптом очистилося від сліз, а всередині, як після дощу, було волого, в’язко, але ясно.
Тривожно, але не безнадійно. Здивовано…
«Треба ж, ішли у своїх справах. Бувають же такі… Вони не збрешуть, поставлять! І, можливо, він почує і…»
«Боже, яка я дурка!»
«Він УЖЕ почув!»
У шлунку стало тепло й гірко, наче вона враз випила склянку терпкого червоного вина, і знову захотілося плакати, але вже по-іншому. Вона невідривно дивилася на спини дівчат. І несподівано уявила собі, як за сім хвилин входить за ними – до свого найкрасивішого у світі Володимирського собору – крізь величезні чорні двері, з масивним барельєфом Святого Володимира і його не менш святої бабусі Ольги, – щоб, зробивши п’ять кроків од входу, різко розвернутись і побачити «Страшний суд» і Вогняного Змія, що звивається в пеклі. А потім подивитися ліворуч на грішного і сліпого князя, що прозрів у момент хрещення, а прийняв віру після того, як був покараний сліпотою за гріх (зґвалтування дочки царя Корсуні, за однією з версій. Хто ж тепер дізнається?). І праворуч – на князя вже майже святого, з обведеною ореолом вінценосною головою, який стояв на засланому мережаним килимом березі річки Почайни і хрестив у ній перших переляканих русичів і простягав руки, що приносять дар, до неба – туди, де в золотих хмарах стояв оточений ангелами апостол Андрій із величезним і важким – першим хрестом у руках!