– …тому що там був твій портрет! – завершила за неї Марійка, вказуючи викривальним жестом у бік неможливого іконостасу.
– Ні, – посміхнулася їй не-Катя, – тому що там не було мого портрета!
– Сатанинська мадонна? – переконано припустила Ковальова і з її обличчя зрозуміла, що влучила в точку.
– Він знайшов її. Знайшов моє капище! І спробував мене зупинити. Але він завжди недооцінював людину. Бачить Бог, – солодко примружилася не-Катя, – як я люблю людей! Навіть вас. Тільки заради таких, як ви, я і працювала в цьому убогому «Центръ». Яке це щастя дивитись, як заради крихітної вигоди, малюсінької любові, випадкової похоті ви миттєво відкидаєте все це християнське лушпиння і стаєте такими, якими вас створила Мати! Він ніколи, ніколи не змінить вас! Скільки б він вам не брехав… – з викликом повідомила вона круглій стелі.
– Ти кажеш про Мира? – тихо спитала Марійка. – Ти дала йому ключ од церкви? Один із наших ключів.
– Він хотів отримати скарб, – із задоволенням уточнила жінка. – І він отримав би його в обмін на те, що хотіла я. Двох сліпих…
– Ти брешеш! Ти обдурила його!
– Невже? – беззлобно посміхнулася та. – А хіба ви не отримали все, за чим прийшли до мене? І ти, і ти, і вона… – Не-Катя легко ткнула себе пальцем у Катині груди. – Хіба вона не позбулася конкурентів? І хіба не полюбив тебе той, кого любила ти? І чи не ти присушила свого друга, а разом із ним і хлопця «цієї падлюки»? І хіба вона не «облізла»?! – Килина самозабутньо розсміялася Дарині в обличчя Катиними губами. – Ви отримали все, про що мріяли! – підвела безперечний підсумок вона. – І чесно заплатили по рахунках. І він заплатив. І його послідовники, що всупереч його наказу вирішили закінчити обряд і вбити мене, заплатять за це теж! Але перед тим вони отримають те, за що внесли плату!
– Усе. Найстрашніше позаду, – смугастий Олег заговорив першим.
У його словах було боязке полегшення. І Кока зрозумів, що той має на увазі не стільки залишену за плечима «найстрашнішу» ділянку підземелля, скільки смерті – смерті, страшні й отупляючі. І найстрашнішу – останню!
– А вона була гарна, еге ж? – натужно сказав Олег.
– Так, гарна, – похмуро процідив крізь зуби Кока. – Навіть жаль… І часу трахнути не було, – непідробно жалкуючи, видихнув він. – Така баба пропала…
– А ту, першу, не шкода?
– Та ну, вона дурка була, – відмахнувся той. – Вищала, погрожувала, що її тато нас знайде. Пам’ятаєш? От дурка!
– А ти віриш, віриш, що тепер… – Смугастий скривив невдоволені губи. – В цей скарб, коротше? – видушив він.
– Не знаю. А ти?
– І я не знаю, – невдоволено буркнув Олег.
– Але Мир вірив, – сказав Кока. – Серйозно вірив. І що його раптом понесло? Адже стіна вже тріснула!
– Це він так сказав.
– Зараз самі помацаємо! Онде!
Попереду вималювалася чорна паща. Мир називав їх залу капищем – погане слово… Два промені із «зірок» на касках супутників схрестились і, пірнувши в глибину разом із власниками касок, заскакали по сірій поверхні бетону – стіну розривали глибокі рвані рани тріщин.
– Ну треба ж! – Кока рвонув до стіни і почав гладити її пристрасними, недовірливими, закоханими рухами – як жінку. – Це ж бетон, точно, бетон був! Що ж він?..
Стіна солодко кришилася під його рукою, впускаючи його у свої борозни. Бетон повільно обсипався, немов зітлілий черепашник, варто було натиснути. І жіноча податливість неприступної стіни принесла йому раптом глибоке й гостре, еротичне щастя.
Смугастий насторожено провів по стіні непевною долонею – хоч як дивно, вона не була ні замогильно-холодною, ні сирою – гарячою, мов розпалена сільська піч.
– А ти не вірив! – очманіло бовкнув Олег. Хоча сказати це мав зовсім не він, а йому.
– Боже, яка ж ти жарка, чуєш! – Кока захоплено подув на подушечки пальців, що залізли занадто глибоко в зморшкуваті складки.
Його пальці почервоніли. Ні, забруднилися чимось червоним.
– Яке тобі «боже»? – їдко осмикнув його Олег. – Мир би тебе…
– Диявол, як гаряче!
Руки Коки закопалися в стіну по самі лікті. Він почав вигрібати сипке тло, раз у раз пританцьовуючи й голосно дмухаючи на долоні. Олег вторив йому, мимоволі скрикуючи від болю.
– Ну, ну ж, він там! – покрикував він, пришпорюючи Коку й себе.
І лише коли, майже через годину плаский живіт бетону провалився всередину глибокою нерівною ямою, до нього прийшло нервове протверезіння.
Тут і не пахло ніяким скарбом! Пахло інакше.
Кров’ю…
Він здивовано втупився в свої руки, вимазані червонувато-бурою крупою, невидючими, нерозуміючими очима, відчуваючи, як його розпирає нестримне злісне розчарування.