Копати цілу годину, як два землекопи! І що? Що за запах, ніби і справді…
«Зірка в лобі» Олега раптом хрипнула і згасла.
– Ти що? Думаєш, нічо? Та він там, там! – заскиглив Микола. – Стіна ж тріснула!
– Зараз як трісну! Ні, стій, посвіти мені тут, трохи правіше… – підстрибнув Олег. – Ось тут, тут світи…
«Беззоряний» хлопчик стрімко впав на коліна, щоб підняти із землі якусь дрібну річ.
– Що, що там? – збуджено застогнав Кока.
Ліхтар облетів навколо Олега і опинився праворуч.
Декілька секунд обоє схвильовано розглядали тьмяне кружальце металу, що мирно лежало в нього на долоні під косим променем ліхтаря – прадавню монету зі стертим малюнком.
Потім:
– Це і є скарб? – надломлено спитав Кока.
Олег різко стиснув кулак і понюхав свої пальці.
– Слухай, по-моєму, треба звідси линяти… – сказав він.
Дарина і Марійка безмовно втупилися у двічі воскреслу з мертвих, спустошені її убивчим резюме, в якому була дивна, безжальна і нелюдяна чесність: убивця заплатив життям за вбивство. Катя – за жадання безроздільної влади – втратою влади навіть над самою собою. Дарина – за навіженство, згубне для інших, – божевіллям інших, яке ледве не погубило її. Марійка – за вигадану любов – відповіддю, такою ж фальшивою, наскільки й фатальною…
– І той, кого ти полюбила вже непідробно, сповна заплатив за своє безумство. Ця церква проклята! Ось її прокляття! – Не-Катине підборіддя гойднулось, і Марійка знову вгляділася в плоскі чорні очі Мадонни-Демона.
Демона, якому молились, і просили заступництва, і ставили йому свічки в православній церкві…
– Але як ти могла? Сто років тому? – стражденно скривилася Марійка. Але вона вже знала відповідь. І та, яка вже не була Катею, знала, що вона її знає.
– Як і ти. Я прийшла до нього! І він вирішив, що то вона. І взяв від мене землю.
– Ти стала його Демоном! Ти, а не Києвицький! – відчайдушно заволала Ковальова.
– Але чи варто докоряти мені в цьому тією, хто стала Дияволом для мого Мира? – розпливлася в страшній доброзичливій посмішці не-Катя. – Чим ти відрізняєшся від мене?
І хіба обоє вони не заслужили? Вони відчинили йому двері! І заплатили за це…
– Чим? Чим? – злякалася за Михайла Марійка.
– Так Ян – нормальний? Він ні при чому? – почула лише одне Дарина. – Ян – не Диявол?!
– Диявола немає! Немає зла і добра! Є тільки земля і небо, які вічно боротимуться між собою!
Тільки зараз Марійка помітила, як спекотно в маленькій церкві. Так спекотно, що вона відчувала нервовою і невдоволеною шкірою пористе полотно татової смугастої сорочки.
Не-Катя-Килина раптом втратила веселий спокій і захрипіла фанатично, захлинаючись своїм величезним щастям:
– Скільки до мене намагалися розгадати цю загадку! І моя бабця, і прапрабабця, і прапрапра… «Страшний обряд або обряд, який неможливо здійснити»! Сліпу і сліпця – легко. Але вбити Києвицю означало – себе. Хитро, чи не так? Як, якщо жодна з нас не в змозі навіть увійти до цієї церкви?! І який у тому сенс, якщо мертва ти не зможеш скористатися набутою владою? Але з’ясувалося, що нічого неможливого немає! І смерті – немає! – блиснула пристрасними очима вона. – Ось у чому відповідь. Уроборос! Мій кінець – це мій початок! Істинна гординя – в упокорюванні. Бо в природі ніщо не помирає – лише перетікає одне в інше… І сьогодні, в ніч на Івана Купала, Вогняний Змій повстане із землі знову. І це Місто знову належатиме йому, як тисячі років тому! Він поверне собі землю, яку відняв у нього мій триклятий прадід! Нею правитимемо ми: він і я, його наречена!
– Я не зрозуміла, хто повстане? – нервово скривилася Дарина у бік Марійчиного вуха.
– Ніхто! – невимовно зраділа та, виявивши явне логічне нестикування в патетичному не-Катиному монолозі. – Нічого не буде! – вигукнула вона з радістю. – Третьої жертви немає! Тут – немає! Ми воскресили її!
– Ах, які ми маленькі дітки, – зло засюсюкала та, що не була Катериною. – Ми все ще віримо в Санта-Клауса і Діда Мороза? Навіщо селяни приносили жертву водяникові? – повернула вона шию до Землепотрясної Дарини.
– Щоб він дав їм рибу, – автоматом видала Чуб купальську науку.
– І він давав їм, еге ж? – звузила очі жінка. – Тому що риба припливала їсти мертвечину! У природі немає чудес, і все – все чудо, і всі її чудеса безжальні й геніальні у своїй жорстокості! Кожне життя живиться попередньою смертю! Але річ не в смерті, справа в плоті й крові… Він іде на кров.