– Це наша гора! – розсердилася Землепотрясна.
– Дивіться, як дивно… – сказала Катя.
Марійка примружилася ще дужче. Дарина розширила очі. Білі струни піни, що вилітали з десятка пожежних шлангів, стали раптом помаранчевими, і за секунду Чуб зрозуміла: вода горить, ніби хтось заздалегідь підлив туди бензину.
«А може, і підлив?» – промайнуло в голові.
Але вона тут же відкинула цю надмірно реалістичну версію як занадто малореальну.
– Ех… – застогнала вона, стискуючи кулаки. – Це ми мусили зупинити його! Ми мусили запобігти! А тепер…
– Але як можна убити вогонь мечем? – жалібно виправдалася Ковальова, не розплющуючи очей.
– Та при чому тут узагалі твій меч! – розлютилася Дарина. – Звідки ти його притягла? Якби ти воскресила богатиря, як я тебе просила…
– Що-що? Кого? – нестямно перепитала Катя.
– Я воскресила! – від обурення Марійка навіть злегка розплющила повіки й поглянула на обурливу і круглу щоку Дарини, старанно відсікаючи краєм ока все інше. – Це його меч! І це не просто меч! Колись цей меч був хрестом, який приніс сюди Андрій!
– Первозванний? – підтримала її Дображанська, чіпляючись за цю – першу доступну їй фразу.
– Ти бачила уві сні Добриню. – Марійка повернулася до Каті й ухопилася очима за її безпечне підборіддя. – І він запитував тебе…
– Чи воно це.
– Воно – ця зброя!
– А вона? Та, з якою він мене зрадив?
– Вона – віра!
– І що, злі сили бояться хреста? Як у тризірковому американському трилері?! – розлютилася Дарина Чуб на їхню демагогічну байдужість. – Ну, так помахай ним, може, згасне! Вогню наплювати на твій хрест і меч! Він – вогонь!
Вогонь повільно відкусив безлюдний будинок № 38 колишньої садиби Муравйова. Він не квапився, смакуючи кожен шматок своєї землі, насолоджуючись цим забутим і дорогоцінним смаком. Пережувавши порожній 36-й, Вогонь солодко лизнув округлі камені бруківки, облизнувся і поцілував червону стіну високого житлового терему…
– Але якось же вони змогли перемогти Змія, – сказала Марійка з тугою. – Якщо вони змогли зробити це в першому столітті й у десятому, невже ми зараз не придумаємо?
– А при чому тут змій? – знову перестала розуміти їх Катя.
– Вогняний Змій – це метафора! – роз’яснила Ковальова.
– Ага, метафора! – саркастично погодилася Чуб.
Метафора вже підпалила лівий бік 34-го і глибокий яр, що був колись оспіваним Тютчевим садом. Палали художні майстерні та галереї, палав горизонт за ними, і палали чорні камені Андріївського, які начебто ніяк не могли горіти.
Але храм Андрія на Святій горі, як і раніше, стояв неприступним бастіоном, гидливо дивлячись на вогонь згори вниз…
– Змій – це пожежа, буря, землетрус. Сила природи. Її магія! – заговорила Марійка, апелюючи до підборіддя Каті. Й раптом, немов переконавшись у тому, що знову набула дару осмисленої мови, вибухнула дзвінким переривчастим монологом: – І легенду про Кия, що переміг Змія, треба сприймати інакше! Він переміг силу цієї землі, побудувавши на ній Місто! Але Кий не вбив Змія, він лише підпорядкував його собі, зорав на ньому землю, – тобто він залишався язичником! І лише через тисячу років, коли збулося пророцтво апостола і в Києві утвердилося християнство, Змій був переможений остаточно. Адже недаремно ж Почай-річка, де Добриня почав бій зі Змієм, це та сама Почайна, де Володимир хрестив перших християн!
–І що нам тепер, пожежу святою водою заливати? – злісно пирхнула Чуб. – Добре, Андріївська – ось. Точніше – під… Тільки ми навіть до церкви ввійти не можемо. Сидимо, як дурки на дзвіниці!
– Чому не можемо? – здивувалася Катя.
– Дзвіниця! – скрикнула Марійка. – Це єдина церква, де немає дзвонів!
– Як немає? – розвівши коліна, Дарина здивовано подивилася на купол під своїм задом. – Я точно пам’ятаю, як вони дзвонили… У фільмі «За двома зайцями», під час вінчання.
– За кадром! А насправді їх немає!
– Чому?
– Чому я не запитала її тоді?!
Марійка раптом безстрашно розплющила очі, вдивляючись у стіну вогню, що проковтнув протилежний бік узвозу, тому що відчай, незбагненний і нез’ясовний, ураз витіснив страх.
Незрозуміло чому їй здалося: в цьому не поставленому тоді запитанні прихована якась неймовірно проста відповідь на головоломну і всепоглинаючу загадку.
– Кого не запитала? – втрутилась Катя.