Яким убогим здавалося будь-яке людське життя, досить було виміряти його одним невідворотним підсумком – засміченою, безпритульною могилою…
– Цікаве уявлення про сенс буття, – прокоментував Демон, і Марійка, яка звикла до того, що її думки – суто інтимна річ, здригнулася, немов той безцеремонно схопив її за плечі. – Побудувати собі пам’ятник більший! – вказав він на чийсь громіздкий монумент, що придушив ширококостим мармуровим тілом і час, і самотність. – Як фараони. Найбільших надгробків у світі вам вистачає, щоб зробити з їхніх імен культ.
– Ні, – запротестувала Марійка, – треба зробити щось корисне, потрібне.
– Потрібне? Візьмімо генерал-майора Байкова, героя війни 1812 року, – прорік той тоном світського софіста. – Нагороджуючи його орденом Святого Георгія, імператор зняв цю нагороду з власних грудей. Прізвище «Байков» було витесано на стінах храму Христа Спасителя. Але все це стало прахом. А єдина пам’ять про героя – кладовище його імені. Смішно, чи не так?
– Неправда! – розсердилася вона. – Таких людей треба пам’ятати! Вони не повинні стати перегноєм! Інакше все втрачає сенс…
– Кожне життя має сенс, – парирував її Демон.
– І коли дитина помирає у два роки? – з болем відпарирувала вона. – У чому був сенс життя маленького Сави? Ти можеш сказати?
– Так. Стати землею, перегноєм.
Він знущався з неї!
І Марійка замовкла.
«Вовк, Бондаренко, Коваль, Бовкун, Козин, Тузик, Хохмач…» – ретельно читала вона. І було дивно, що смішні прізвища залишаються з покійними навіть після смерті – там, де бачити їх було вже зовсім не смішно.
– А чому тебе три? – спитала вона після тривалої тиші, тільки для того, щоб спитати хоч щось.
– А чому його три? – підніс він угору вказівний палець.
– Але в чому сенс тріумвірату? Віктор Михайлович говорив: його богатирі – це тіло, розум і душа…
– А можливо, сила, хоробрість і честь? Жадання пізнання, радість життя і воля до влади? Користь, честь і слава? Не знаю, – без інтересу резюмував він. – Я вибрав лише одну з вас.
– Кого? – Марійка зупинилася, втупившись у нього з несподіваною, незапланованою цікавістю.
– Тебе, – констатував він, без натяку на комплімент, – ти єдина могла ввійти туди першою. У тебе було цілих п’ять хвилин.
– Але чому я? – подивувалася вона.
– Винятково тому, що я бачив тебе там – у Семадені, – ввічливо пояснив він їй. – Я бачив тебе сто років тому, і там ти вже була Києвицею. Але ти зупинилася біля дверей… І вас стало троє.
– А Килину? Ти бачив там і її?! – затремтіла Ковальова.
– На жаль, – незадоволено зізнався нічноокий. – Я просто знав: щось не так… Як тільки Адріану Михайловичу доручили реставрацію Кирилівської церкви, я почув біду. Щось не так було з його дружиною. І я надто пізно зрозумів: річ не в ній… Емілія Львівна була лише побічною гілкою на дереві Києвиць, і не її провина, що через сто років троюрідна праправнучка народилася такою схожою на неї.
– Стривай… Килина змінила історію?! – задихнулася від раптового прозріння Марійка. – Усе мало бути по-іншому? Михайло ніколи не писав Прахову? Він навіть не закохувався в неї? Це присуха! Так?
– Тепер ми не дізнаємося про це ніколи, – підвів байдужливий підсумок Демон. – Бо ми знаємо лише те, що є.
– Невже ти не міг нічого змінити?! – тупнула ногою Києвиця.
– Я намагався, – похмуро виправдався він. – Я послав йому Надію – його майбутню дружину Надію Забілу. Вона жила тут, у Києві, навчалася в Інституті шляхетних дівчат. Вони ходили по одних і тих самих вулицях. Їй виповнилося вісімнадцять. І коли б Михайло Олександрович зустрів її на вісім років раніше, він був би врятований. Саме так, – відповів він на її запитання, що ще не прозвучало, – любов непідробна нейтралізує присуху. Але я запізнився. За день до її приходу він сказав, що більше не має потреби в цьому знайомстві, й відмовився зустрічатися з моєю протеже. Навідріз.
– Тому що до нього прийшла Емілія, – діловито кивнула Ковальова. – Та, що була у Михайла при мені, не була Килиною. Вона справді хотіла допомогти йому. Вона була несхожа. І Адріан Михайлович казав, що його дружина була несхожа на себе. Та Прахова й не могла знати, що за якихось півстоліття Лавру буде розграбовано, Успенську висаджено в повітря, і меч загине разом з нею. Віднести меч до Лаври професора попросила Килина…
– Що так, то так, – із кривою посмішкою кинув він. – Прахова була лише жінкою. Такою ж суперечливою і непередбачуваною, як її дочка. Як усі ви… Всім вам приємно бути зображеними на іконі, – впритул подивився він на Марійку, що похмуро зустріла його нічноокий погляд. – І всі ви обожнюєте рятувати чоловіків, яких занапастили. І занапащати їх, рятуючи.