Мати рвонула ручку на себе і побачила в отворі, що утворився, високу солідну даму – дуже гарну й дорогу, в золотих начальницьких окулярах, – із тих, хто інстинктивно будить в обивателях перелякану, запобігливу пошану. Тільки з обличчям начальницької пані було щось негаразд: воно здавалося крейдяно-сірим і стягнутим, як посмертна маска.
– Якщо її немає, то я, з вашого дозволу, почекаю.
– Ні-ні, Марійка у себе в кімнаті, – соромливо пробурмотіла Ганна Миколаївна, пасуючи перед такою шанованою особою.
– Я можу зайти? Ви дозволите?
– Так, будь ласка, будь ласка. Проходьте.
Підстрибуючи метушливо, хазяйка супроводжувала важливу персону до замкнутих доччиних дверей.
– Вона там, – пошепки сказала мати. І, розплющивши очі ширше, стала із нетерпінням чекати подальших подій.
Красива гостя делікатно постукала.
– Що? – відгукнулися зсередини.
– Відчини, будь ласка, це я – Катя, – ввічливо попросила її поважна дама.
І чуйним інтуїтивним черевцем мати здивовано вловила: «начальниця» чомусь боїться її дочки!
– Яка Катя? – не зрозуміла Ковальова-дочка.
– Та, з якою ти сьогодні ніч провела. Ми разом прокинулися, пам’ятаєш? – пояснила красуня соромливо.
– Входь! – схвильовано гукнула Марійка.
– Батьку!!! – заголосила мати й кинулася до сусідньої кімнати, змітаючи мимохідь завали газет на комоді.
Володимир Сергійович сидів на ліжку й похмуро зав’язував шнурки на своїх потрісканих робочих черевиках.
– Ти куди це зібрався? – накинулася дружина.
– До Колі. Нам поговорити потрібно.
– Сьогодні субота! – вигукнула спересердя дружина. – І вдома бозна-що робиться! Ти хазяїн тут чи хто?
– Ну що знову? – грубо озвався хазяїн.
– У дочки нашої, виявляється, цілий гарем! – оповістила його Ганна Миколаївна, – причому нетерпляча цікавість у її голосі явно перехльостувала законне батьківське обурення. – Ще одна прийшла – Катя! Така краля, що геть твоє все! І просить: «Впусти мене, Марійко, пам’ятаєш, як ми з тобою ніч провели?» Ясно тобі? А ти мені не вірив. Правильно люди кажуть: у тихому болоті чорти водяться!
– Ти ж казала, – саркастично нагадав їй Володимир Сергійович, що вже встиг змиритися з черговою безумною ідеєю дружини, – нехай краще буде лесбіянкою, ніж старою дівою.
– А що? Я хіба відмовляюсь? – образилася мама. – Просто мені та її дівчина не подобається. Вульгарна така, злодюга! Якщо вже так вийшло, нехай Марійка нормальну наречену собі знайде.
– Звідки ти знаєш, що вона – наречена? Може, – жених? – невесело підколов її Сергійович.
– Тю на тебе! – розізлилася мати. – Катя ця – зовсім інша справа! Красуня і не шалапутка якась, – серйозна, в окулярах. А до чого ввічлива!
Опинившись у кімнаті, Катя побачила відразу обох розшукуваних нею товаришок по нещастю.
Одна з них, руда, сиділа на стільці біля підвіконня, де стояло обведене скупою металевою рамою кругле дзеркало. Друга, із скуйовдженими білими косами, височіла над нею з ножицями і гребінцем у руках, а розстелені під їх ногами старі газети були обсипані іскристим рудим пухом відшматованих кучериків.
Обличчя рудоволосої в ореолі зачіски, що вже визначилась, подивилося на Катю з непідробною тривогою.
Круглощока фізіономія білявки з ходу набула войовничого вигляду.
– Ну, і де ж наша книга? – задерикувато спитала вона. – Га?
– Книга згоріла, – меркло сказала Катя.
– Вам зле? – перелякано запитала руда.
– Мені дуже зле, – переконано підтвердила Катерина.
– Як це згоріла? – наплювала на її самопочуття білявка.
– Я зараз усе розповім, – відповіла Катя голосом людини, готової визнати себе злісним ворогом народу. – Ми всі в небезпеці. І краще вже зараз триматися разом…
Покаяння вийшло довгим і важким і закінчилося пожежею, що миттєво відкусила півповерху готелю «Андріївський», надривними сиренами пожежників і «швидкої допомоги», яка покотила з безпрізвищним Адріаном з опіком третього ступеня, і з заступником, що зовсім втратив флегматичний лоск і залишився з’ясовувати стосунки з адміністрацією готелю.
Дівчата жадібно слухали. І по ходу історії руда, чиє не зіпсоване фарбою обличчя, осяяне зворушливими кучерями, більше не здавалося безликою білою плямою, зробившись схожим на загадковий середньовічний лик Кранаха-старшого, спалахувало все радісніше та яскравіше. Тоді як білявка хмурилась, інтенсивно чухала ніс і часто збентежено косувала на подругу. А щойно Дображанська завершила свою розповідь, раптом різко закинула руки вгору і, демонстративно впавши на коліна перед Марійкою, схопила ту за перелякані щиколотки.