– Не розумію я тих, хто від старого мотлоху фанатіє! – Дарина явно переживала тут прямо протилежні почуття. – Навіть дивно, що тут телевізор є. – Вона підійшла до чорного ящика, що вписався в книжкові полиці, і, відшукавши пульт, заклацала по каналах, байдуже вдивляючись в обривки денних серіалів і хвости репортажів та передач.
А Марійка подумала: в чомусь Чуб, безумовно, має рацію – і телевізор, і програма передач, що лежала на тонконогому дамському бюро чорного дерева поряд із допотопним, із вухатими клавішами, телефоном, мали вигляд тут такого ж моветону, як і сам «ходячий моветон» – Дарина Землепотрясна.
– Це вона! – прохрипіла Катя.
Дівчата дружно обернулись і тільки тепер помітили якийсь інтригуючий предмет, що лежав на столику біля каміна, – великий і важкий, у темній палітурці, що закінчувався двома фігурними металевими застібками. Жінка, що нагадувала заморожений у холодильнику прозекторської труп Каті, сиділа згорбившись на канапі, дивлячись на нього, як на власний смертний вирок.
– Я божеволію! – нажахано сказала вона, і її палець перелякано затремтів у напрямі нестерпного предмета і відсмикнувся, боячись ненароком торкнутися його. – Це вона – та, та сама книга!
Марійка підійшла до неї.
– Напевно, їх просто було дві, – припустила вона.
Величезний том, що лежав на зеленій малахітовій стільниці, й насправді здавався однояйцевим близнюком першого, вкраденого Катею і згорілого в полум’ї вогню. Але чом би людині, – або нелюдині? – що мешкала в цій дивовижній квартирі, не мати в себе такої самої книги?
– Я ж цілий день з нею тягалася! – ніби прочитала її думки Катя. – Он подряпина. Й іржа на нижній застібці. Розкрийте, якщо там немає 104-ої сторінки… – В її голосі почувся шторм близької істерики.
Дарина, зухвало гмикнувши («Ну і розмазня ти, тітко!»), безтрепетно схилилася над столом і, розчепивши металеві застібки, почала перегортати товсті, неслухняні аркуші.
– 99-ий, 102-ий, 104-ий. Тю! Точно немає, – оповістила вона, вдивляючись у нерівні зубці обірваного паперу.
Не надто злякавшись свого відкриття, Чуб перегорнула сторінки праворуч і прочитала на титульному аркуші:
Слава тебе, Ясная Киевица!
Да пребудет сила с тобой, когда ныне, как и в любую иную ночь, стоя на горе, породившей Город, ты, завидев на небе красный огонь, полетишь туда, чтобы остановить то, что может нарушить Истину…
– Ти читаєш? Якою мовою це написано? – сполохалася Катя, і в запитанні «тітки» прозвучала така божевільна надія, що Дарина навіть не змогла поглузувати їй у відповідь.
– Російською, – незадоволено буркнула вона.
– Сучасною російською?
– Та не дуже. Хто зараз так пише? «Слава тебе», «Да пребудет сила с тобой».
Катя окинула кімнату просвітленими очима і наткнулася поглядом на Беладонну.
– Няу, – старанно сказала біла кішка з невиправним людським акцентом. І, помовчавши, додала для більшої переконливості: – Няу. Няу.
– Мені привиділося! – з невимовним полегшенням оголосила Катя світові. – Журналістка – розіграш. Книга – фальшивка. Вона не згоріла, вони привезли її сюди!
– Ну і що нам тепер з цією Хомою Станіславською робити? – зневажливо поцікавилася Чуб, відважно об’єднуючи в єдиний образ двох легендарних недовірливих.
Катя втупилася в Марійку свердлячим запитальним поглядом, чекаючи, що хоч та погодиться з її реалістичними доводами. Марійка натужно мовчала. Ситуація була пікова. Сперечатися з Катею – означало вибити ґрунт у неї з-під ніг. Визнати її правоту – повісити, як жорно, собі на шию і нявчати в її присутності, немов кішки, удаючи, що нічого не сталося.
– Послухайте, – прийняла соломонове рішення Ковальова, – на мою думку, вам краще лягти і трохи відпочити. Нам же все одно треба хазяїна дочекатись. А у вас, здається, температура. – Вона делікатно торкнулася Катиного чола і спробувала вкласти гарну чорнявку на канапу.
На її превелике здивування, жінка не чинила опору.
– А в мене анальгін і аспірин є… Я вам зараз дам, – заметушилася Марійка.
– А на фіга ти їх із собою тягаєш? – щиро подивувалася Землепотрясна.
– Про всяк випадок… – Дбайливо знявши з Каті туфлі, Марійка накрила її картатим пледом, дуже доречно накинутим на спинку канапи.
– А хочеш, я візьму тебе до себе секретарем-референтом? – несподівано запитала Катерина. І, змахнувши свої зневажливо зіщулені окуляри, стомлено зітхнула. – Так важко знайти нормальний персонал. Усі носяться зі своїми амбіціями, нежитями, почуттями. Ніхто не розуміє, що вони не люди, а функція. Але ти, я гадаю, можеш бути навіть багатофункціональною! Зароблятимеш більше батьків. Побачиш, як вони перед тобою забігають.