– Ні, – впевнено похитала головою Марійка. – Мій тато не такий. Він ні перед ким не забігає.
– Що ж, – відчужено погодилася Катя, схиляючи голову на подушку канапи, – є й інша реакція на владу – революційна. І якщо в тебе такі батьки, я тобі щиро співчуваю.
Вони виховали тебе абсолютно відірваною від життя. Тому ти з такою готовністю віриш у казки.
– А ти в нас найрозумніша, так?! – роздратувалася Чуб.
– Не треба, Даринко, – несподівано жорстко зупинила її подруга. – Їй і так найважче. Саме тому, що вона справді найрозумніша. А усвідомити таке розумом неможливо. У це потрібно вірити. А щоб вірити, необхідно бути хоч би трішечки дуркою.
– Справді? – приголомшено переварила сентенцію Дарина.
– І розмову про роботу вона завела тому, що їй буцім важко акліматизуватися в цій неприродній для неї ситуації. От вона і спробувала сконцентруватися на чомусь звичному. А ще просто хотіла сказати мені «дякую». Просто інакше це робити вона не вміє. Ой…
Здригнувшись, Марійка винувато подивилася на Катерину, зніяковівши, що вони так безцеремонно обговорюють уголос її слабкості, й побачила, що прогумоване обличчя гарної чорнявки раптом здригнулось і розтеклося.
– Дякую, – невміло прошепотіла вона. – Правда, дуже дякую…
– Ой, диви! – заволала Дарина сиреною. – Твого показують! – І підскочивши до телевізійного пульта, збільшила гучність до оглушливих розмірів.
«Ми не сатаністи! – з пафосом закричала з екрана непристойно красива голова Мира Красавицького. – Ми – дігери! Наше захоплення – досить небезпечне, і ми завжди дуже обережні, хоч би тому, що краще за інших знаємо, до яких небезпечних наслідків може призвести завал або повінь під землею. Звинувачення проти нас – голослівні! І якщо влада безсила, я і мої друзі самі з’ясуємо, чиїх рук ця справа!»
– А красивий усе-таки, гад! – смачно цокнула язиком Чуб. – На такого самого треба вішати табличку: «Небезпечно для життя. Не підходь, уб’є!» У крайньому разі, покалічить. Виходить, він і є – дігер? Він ту дівку угробив? Він же твій одногрупник, вона – одногрупниця. Вони спілкувалися?
– Так. – Марійка миттєво пошкодувала, що поділилася з Чуб історією тата.
«Через дві години після затримання за підозрою у вбивстві своєї одногрупниці Маргарити Боєць лідера групи дігерів Мирослава Красавицького було звільнено з-під варти, – заперечив Дарині невидимий кореспондент новин. – Двоє свідків підтвердили його алібі на момент вбивства. Проте слідчий Володимир Бойко, що веде цю жахливу справу про сатанинське жертвопринесення в православному храмі, вважає, що знімати підозру з Красавицького поки що рано. Робітники, які ліквідували вже другу за два дні аварію, спочатку звинувачували в них «дітей підземелля». Кирилівські печери відкриті! І чи є юні дослідники київських колекторів любителями історії, чи за їхнім захопленням ховається інше страшне хобі, покаже лиш час».
– Це не він, не він її вбив! – пробелькотала Марійка язиком, що заплітався від хвилювання. – Ти ж чула, в нього алібі!
Озирнувшись у пошуках хоч якоїсь підтримки, вона виявила, що Дображанська спить, зануривши в подушку обличчя і натягнувши плед до самих вух, немовби гуркотливий звук подіяв на неї, як ідеальна колискова. Можливо, саме трупи і діряві труби утихомирили душу Каті – світ знову був жорстокий і реальний. А над Катиною головою, схожа на пухнасту руду шапку, влаштувалася надзвичайно задоволена сусідством Ізида Пуфик. І Марійка згадала: багато людей вірять, що кішки здатні витягати хвороби зі своїх хазяїв і тому завжди лягають на «хворе» місце.
– Та з такою пикою йому кожна баба алібі підтвердить! – зневажливо стенула плечем Чуб. – І якого це адвоката потрібно найняти, щоб наші менти тебе через дві години з мавпятника випустили? Вірно, батьки в нього – не двірники? Красень, та ще й мажор – гірше й не придумаєш!
Марійка голосно шикнула на неї і, махнувши на принишклу Катю, схопила подругу за рукав піджака й потягла її в коридор.
– Гаразд, де тут у них кухня? – вирвавшись, Дарина прихопила зі столу книгу, не бажаючи залишати її тет-а-тет зі злодійкою, що розкаялася. – Кави хочеться, жах. Ух ти! Ну і квартирка!
У центрі безрозмірної кухні-зали стояв показний і монументальний різьблений буфет, на якому, обернувшись спиною до них, лежав чорний кіт Бегемот. Проте варто було їм увійти, звір грізно зарокотав, оголяючи довгі жовті зуби, і, явно не бажаючи ні секунди залишатися в непідходящій компанії, стрибнув у відчинену кватирку, і тільки його й бачили.