Чуб розгублено моргнула й замовкла, поквапливо й марно прагнучи згадати десять відмінностей між двома історичними тезками і заперечити занадто розумній «тітці». Але не змогла: вона завжди вважала, що князь Володимир був на Русі тільки один! І Лиса Гора в Києві – одна! А з’ясувалося, їх тут як гною!
– А якщо Василь – це все-таки Василь? – ввічливо нагадала особисту версію Катерина.
– Ні, – радісно обламала її Чуб. – Лист було адресовано нам трьом! А нам із нею з якого дива твого мужика боятися?
– Гаразд, закрили тему. Інше питання: чи не логічно припустити, що перша гора – це і є Старокиївська, на якій було побудовано перше місто? І до речі, якщо на те пішло, князь Володимир, він же Василь, він же Святославович, – Катя кинула на Чуб повчальний погляд, – жив і був похований саме там!
– А ти звідки знаєш? – визвірилася Дарина.
– Але я ж не зовсім тупа, – добила її Дображанська. – Коли мені було стільки, скільки тобі, я ще на екскурсії ходила.
– Але Старокиївська гора ніколи не вважалася Лисою! – засперечалася з нею Марійка Ковальова.
– А ти що думала, відьми свої гори офіційно патентували й повідомляли координати в міськдовідку? – Дарина відчула, що різко розчарувалась у всезнаючій розумниці. – Те, що написано у твоїх книжках, такі ж чутки, як і все інше! Ви навіть не знаєте, скільки Києву років! А де відьми збираються насправді, взагалі знають лише вони самі! Може, саме там, де ніхто й не подумає. І я, між іншим, це перша казала! – зірвалася вона, компенсуючи зганьблену Катею гідність. – Це гора, що «породила Місто»! Тому він і час не вказав: знав, що ми, як і минулої ночі, прийдемо рівно… Здається, тоді була одинадцята! А зараз іще немає. Подякуйте, що я машину не відпустила!
– Чуєш, Сергійовичу, ти точно той!… – Микола Петрович здивовано і тривожно огледівся. – Проти ночі самому в колектор лізти. Що ти там нового побачити хочеш?
Вони стояли на верхньому майданчику кам’яних сходів, що деруться на Кирилівську гору від вулиці Теліги. І з кожною секундою нерозуміння на обличчі Петровича ставало дедалі живописнішим.
– Я ж не сам – із тобою, – відповів Сергійович.
– Та я сюди з тобою поперся, тільки щоб тебе, дурня, зупинити! – розсердився Петрович.
– Дивися, що це там? – урвав його Марійчин батько, дивлячись йому через плече.
Той незадоволено обернувся, але побачив лише насуплену білу церкву, в якій, коли вірити другу та гарячим випускам новин, безбожна пацанва принесла в жертву двадцятидворічну дівчину…
– Здається, побіг хтось, – напружив слух Петрович, неприязно щулячись у бік неприємної церкви. – Там, із боку психлікарні… Може, собака.
– Ні, – спохмурнів Володимир Сергійович, – якийсь мужик. У червоній куртці. Молодь таку носить…
– Та немає там нікого!
– Ходімо подивимося.
– Та мало хто це міг бути! – обурився друг.
– Колю, я ж тобі вже пояснював, тут щось не так.
– Само по собі зрозуміле – не так! – вибухнув Микола. – Хіба труп «так» може бути?! І дівку шкода, звичайно. Тільки тобі що, більше всіх потрібно, га? Сам мені розповідав, скільки сюди вчора ментів наїхало. Без тебе, мабуть, розберуться.
– Ти що, не зрозумів? Вона з Марійкою моєю вчилася! – скипів Володимир Сергійович, випинаючи рішуче підборіддя. – Марійка моя в цього покидька закохана. А його сьогодні випустили! Я думав, слідчий нормальний, а він… – Марійчин батько неприязно махнув рукою. – Такий же, як вони всі! Я йому діло говорив: Кирилівські відкриті! А вони в ці печери навіть сунутися забоялися.
– Так он ти куди намилився? – очманів Петрович. – Ні, Сергійовичу, тобі не в печери, тобі пряма дорога в Павловку! Ось, прямо і праворуч, – вказав він, різко рубонувши повітря ребром долоні. – Ти що, зовсім вже з’їхав з глузду? Не гірше за мене знаєш: там усе на чесному слові тримається! І менти наші – не самогубці. Дівку в церкві прирізали. Так якого біса під землею шукати?!
– Є там щось, – уперто насупився Володимир Сергійович. – Я відчуваю, є.
– Досить! Ходімо додому, – скипів його друг. – Востаннє кажу! Погеройствував, і годі!
– Значицця, так: ти зі мною чи ні? – Володимир Сергійович непохитно стискував посірілі губи.
– Я – додому! У мене вже терпець увірвався! Ну що ти за чоловік такий? – обурено поремствував приятель. – Вічно на рожен прешся! Ми з тобою вже раз браконьєрів ловили в тебе на дачі! Пам’ятаєш, чим воно все закінчилося?
– Ти як баба, їй-богу, – зневажливо скривився Володимир. – Годі, пішов я. Ніколи мені… Лише час через тебе даремно згаяв. Коли б із тобою півдня не сперечався, я б сюди ще о п’ятій прийшов.