Блакитноокий заговорив знову. І несподівано, немов хтось витягнув вату з її вух, вона почула і зрозуміла його:
– Ти відьма, ти одна знаєш. Не дай скоїти гріха! Скажи, чи воно це? – благав волошковоокий.
І хоча вона не знала, про що він, проте точно знала відповідь: «Так, воно!»
І ще знала, що не мусить говорити про це волошковоокому.
А якщо не скаже, він загине.
– Скажи, кохана, – попросив він так ніжно й гірко, що в неї заголосило серце.
– Відступися, – безнадійно попросила вона. – Не губи себе. Відречися від неї!
– Ні, – похмуро похитав головою він. – Ні.
І вона зрозуміла, що його вибір зроблено – і він остаточний і незворотний. А значить, тепер доведеться вибирати їй.
Хто загине сьогодні вночі?
Її чоловік?
Чи її Місто?
І тоді вона, нарешті, змогла злякатися.
Розділ десятий,
де ми знайомимося з Луканькою або Анчуткою
Не такий страшний чорт, як його малюють.
– Чорт? Справжній? – прошепотіла Марійка.
Сутулий чоловічок із замурзаною, порослою брудним волоссям фізіономією кумедно вклонився, відставивши праву ногу, немовби відповідаючи: найсправжнісінький, хай там що, власною персоною!
– Або ж, як зволите, – біс, нечисть, лукавий, нелегкий, нечистий, рогатий, безп’ятий, лівий, поганий, лихий, супостат, блазнитель, супротивник, гравець, блазень, шехматик, некошний, окаянка, отяпа, немитик, луканька або анчутка!
– Луканька або Анчутка? – перепитала вона.
І несподівано відчула, що їй аж ніяк не страшно…
Навпаки – страшенно весело!
Пружна реальність, в ієрархії якої Марійка Ковальова була лише нікчемним книжковим черв’яком, нараз лунко прорвалася прямо в неї на очах, і, остаточно переступивши невидимий, тепер уже тонкий бар’єр, вона опинилася у звичному і затишному світі своїх казок і вперше в житті зрозуміла: перемогла!
– Я завжди знала, що це можливо! Чуєш, я знала це! І Він теж знав! – заволала вона, намагаючись перекричати оглушливий шум крові у вухах. – Що? – агресивно штовхнула вона ліктем повітря в напрямі Чуб. – Досить тобі чудес?! Чи ще потрібно?
Марійка відчувала, що зараз вона здатна на все. І від надлишку щастя та всесильності вона розсміялася, судомно зігнувшись навпіл, і впала на коліна поруч із бездиханною Катею.
Катя лежала на землі в роздертому піджаку, що оголив чорно-шовкові груди, – безвільна рука, як і раніше, стискувала комір, за який вона смикнула при падінні. Очі були заплющені.
– Ха! Вона непритомна! – нелогічно весело оповістила Дарину Марійка і тремтячими від сміху руками підвела Катину голову, обмацавши постраждалу потилицю. – Ха… Крові немає!
– Що накажете, панночко? – Чорт миттєво опинився рачки поруч із нею і, немов метушливий собака, догідливо висунув голову з-під Марійчиної пахви.
– Хто він? – нарешті здобулася на голос Чуб.
– Тобі ж сказали, Анчутка і страшенний Немитик! – реготнула Марійка.
– А це ти бачила? – Дарина тривожно ткнула пальцем у небо. – Червоний вогонь, а потім… – почала вона уривчастим од хвилювання голосом.
– А потім я полетіла вниз, прямо на Миколаївський парк і до Терещенка! – Марійка розставила руки, як крила.
– До якого Терещенка? – здивувалася Дарина.
– Федора Артемовича. Брата Колі. Я відразу його впізнала по пам’ятнику Рєпіну.
– А я на церкву. Ну та були ж три вогні, – згадала Чуб (третій, мабуть, призначався Катерині, навряд чи здатній внести зараз хоч якусь ясність у це питання). – По-моєму, – запобігливо припустила вона, – нам треба терміново летіти туди – туди, де ми «завидели красный огонь». Еге ж? – Дарина явно намагалася притлумити свій напад матеріалістичного реалізму.
– Летімо! – безтурботно погодилася Марійка. – Де твоя церква?
– Не знаю.
– Ну, яка вона?
– З куполами. Зеленими. А на них хрести.
Марійка нестримно розреготалася: з тим же успіхом Дарина могла запропонувати їй упізнати людину за такими особливими прикметами, як ніс, рот і двоє зелених очей!
– Це нормально, – закивала Землепотрясна. – У мене теж таке було, коли я з парашутом стрибнула. Крутіше, ніж під колою, – разів у десять.
– Під кока-колою?! – зайшлася від нестерпного сміху Марійка.
– Під коксом. Кокаїном, – пояснила Чуб. І ця протекційна ремарка, схоже, дещо привела її до тями. – Гаразд, чорт із нею, з церквою, – вирішила вона, – їдьмо до твого брата Колі.