Світанок шостого липня застав Марійку Ковальову на майданчику безперильного балкона (на який вони приземлилися вчора з Дариною, благополучно проігнорувавши сходи під’їзду), де вона сиділа, обійнявши мерзлякуваті коліна, і зачаровано вдивлялася в прозріваюче небо першого дня свого нового життя.
Учорашній день був лише плутаною чернеткою із множиною помарок і помилок. Нинішній зводився над її Києвом-Златоглавом, Містом хмар і гір, давньою Столицею віри і владик Русі, Градом вічним, страшним і святим, який вона, котра народилась і прожила тут усе своє нехитре життя, побачила зараз уперше.
Її колишній Київ існував для неї лише у мріях – був померлим, книжним, завченим до автоматизму й давно вже нереальним. Тоді як Київ живий обмежувався нечисленними та позбавленими індивідуальності замальовками побуту: двором її будинку і засміченим Кадетським гаєм, запльованими зупинками та метушливими продуктовими магазинами, бібліотеками, музеями, інститутом…
І раптом Місто ввалилося в її життя, заповнивши його все до країв, і пласкі історії з підручників, перекази та легенди несподівано набули об’єму, запаху та крутизни реальних гір, вулиць і будинків. Далеке, як утомлена казка, минуле і подрібнене рутинне сьогодення злилися в єдине й неподільне – завжди. Точно так, як і бездумна назва вулиці Ярославів Вал несподівано набула для Марійки одвічного, важливого та вічного сенсу.
Тут (вона ж знала це з першого курсу!), від Золотих воріт у Київ, проходив високий вал, що захищав Град од ворогів. І можливо, тисячу років тому, на тому ж місці, де сидить зараз вона, сиділа на варті її прапрапопередниця.
Слава тебе, ясная Киевица!
Да пребудет сила с тобой, когда ныне, как и в любую иную ночь, стоя на горе, породившей Город, ты, завидев на небе красный огонь, полетишь туда, чтобы остановить то, что может нарушить Истину.
Да пребудет мудрость с тобой, когда на первый праздник года ты будешь вершить свой суд над вечностью, недоступной глазам слепых.
Помни: Киев властвует над тобой, так же как и ты над ним!
Умей слушать то, что Он говорит тебе, и не страшись ничего, ибо твой Город всегда защитит тебя, так же как ты защищаешь его.
Ты – его закон, но есть законы и для тебя, ибо тот, кто стоит на границе между тьмой и светом, не может принадлежать ни свету, ни тьме…
Стенувши колючими від уранішньої прохолоди плечима, Марійка повернулася до кімнати й погладила темношкіру книгу.
Дарина спала на канапі, зануривши ніс у ніжну шию Ізиди Пуфик, – мордочка кішки влаштувалася на Дарининій щоці, а дві передні лапи зовсім по-людськи обіймали Даринину шию. Вигляд у обох був абсолютно ідилічний. Скоса поглядаючи на свою безсонну хазяйку, сувора Беладонна мовчки бродила по виступах книжкових полиць. Марійка хитнула головою, дивуючись, як кішка утримується на такій вузькій «доріжці». Спіймавши її погляд, киця манірно й повільно потерлася шиєю об корінці книг.
Зітхнувши, Ковальова вкотре окинула невсипущим поглядом кімнату, вишукуючи відповідь, яка позбавила її сну. І спіткнулася. Їй здалося: терези в руках блакитної «візантійки» над каміном змінили своє положення – відучора ліва чаша опустилася трохи нижче…
Пролунав гуркіт.
– Ну що іще? – сонно промимрила Дарина. – Котра година?
Беладонна стояла на полиці, незворушно поглядаючи на звалені нею книги. Марійка поглянула на годинник – старенька віддана «Чайка» на її руці показувала 6.15 ранку.
– Початок сьомої. – Марійка акуратно зібрала розкидані томи, зверху опинилися два художні альбоми. – Врубель. І Васнецов! От до речі!
– Фе, рань яка. І чого тобі не спиться? – плаксиво обурилася Дарина Чуб.
– Даринко, я знаю, хто ми! – безжально добудила її збуджена подруга. – Ми не відьми! Ми – захисниці Києва! На зразок трьох богатирів.
– Так що, нам тепер і поспати не можна? – розсердилася Дарина.
– Розумієш, – неспокійно відзвітувала новоявлена захисниця, – я все думаю, кому знадобилося різати цю картину?
Вона допитливо подивилася на врятованих Дариною «Богатирів», що сиділи верхи на трьох різномастих конях, – чорному, білому та рудому. Просто як їхні кішки!
– Уявлення не маю! – незадоволено відбилася Чуб, занурюючи обличчя в подушку. – От якби її вкрасти хотіли, було б зрозуміло – вона ж напевно неміряних грошей коштує. А так, якому божевільному ці три «Богатирі» заважали? І яке відношення до нас має Васнецов? Він же взагалі російський художник, у Третьяковці висить.