– А це, типу, круто? – нервово спитала Чуб, зім’ята таким несподіваним переходом на високоінтелектуальні теми.
– З точки зору туристичного бізнесу – дуже круто, – підтвердила Катя. – Тільки це ніхто ніколи не доведе, оскільки речових доказів немає.
– Є! – фанатично проголосила Марійка. – 1832 року археолог Лохвицький і митрополит Євгеній провадили розкопки між Андріївською та Трьохсвятительською церквами і знайшли соснову жердину, яка, на їхню думку, була рештками того найпершого хреста!
– Мій хрест був залізним, – похмуро уточнила Катерина. – І не «між», а просто на місці Андріївської.
– Виходить, лох – твій Лохвицький! – пирснула Чуб.
– Значить, – ні на йоту не втратила пафосу Марійка, – це було не пізніше 1215 року, до того як князь Мстислав побудував там церкву Воздвиження Святого Хреста!
– Очевидно, – невпевнено погодилася Катя. – Той дядько, який мене катував, був у кольчузі, типу ваших богатирів.
– І що він од тебе хотів? – поставила навідне запитання студентка.
– Та звідки я знаю! Казав: не дай осквернити святе, скажи, воно це чи ні. А що воно, що святе…
– Свята гора! – з пафосом проголосила Ковальова.
– А він що, на неї попісяти хотів? – заіржала Дарина.
– А потім, – не вгамовувалася Марійка, – твій чоловік, професор Прахов, знайшов якусь річ і віддав її у Свято-Печерську лавру? Що це за річ?
– Звідки я знаю! – проканючила Катя. Їй анітрохи не менше за Марійку хотілося розгадати віщий сенс своїх дивних провалів у минуле, але Катерині здавалося, що студентка історичного факультету підходить до трактування її видінь із занадто вже академічної точки зору. Тоді як хрест напевно означав якийсь «кінець минулого життя», а сварка – «швидкий успіх у справах».
– Добре, – не здалася настирлива історичка. – А де він його знайшов?
– Здається, – ретельно напружилася віртуальна «дружина професора», – я щось кричала про Кирилівські печери.
– Печери під Кирилівською церквою? – Ковальова була вражена. – Все правильно! Прахов керував її реконструкцією. Але це ж…
– Це ж там, де сатаністи дівчину вбили! – відлунням озвалася Чуб.
– А він працює в одній бригаді з моїм батьком!
– Хто, Прахов? – остаточно заплуталася Катя.
– Хлопець із каблучкою! Як я відразу не згадала! – Марійка зневажливо ляснула себе долонею по лобі. – Він був там іще в перший день аварії.
– Але хіба можна бути одночасно робітником і організатором виставки? – засумнівалася Катерина.
– Із твоїм батьком? – задихнулася Чуб. – Так ти його знаєш? Близько? Давно?
– Тато знає, як його знайти! – Марійка азартно кинулася до вухатого телефону. – Ой, мамо! – згадала вона несподівано. – Я ж не ночувала вдома! – Бідолашна зависла зі слухавкою в руках, силкуючись збагнути: як це вона, яка зроду не приходила пізніше встановлених для неї 23.00, могла забути, що люди в принципі мають таку дивну звичку – повертатися додому вечорами?
– А ти скажи, що в тебе в гостях жахливо голова розболілася, ти на секунду прилягла на канапу й сама не помітила, як заснула. Чи скажи, що дзвонила, але постійно потрапляла не туди. Чи що у мене в селі дідусь Чуб помер, і ти не могла мене покинути. А телефон там тільки на пошті, а пошта зачинена. Дідусеві ж уже однаково, а тобі потрібно, – з ходу запропонувала три варіанти порятунку Дарина.
Марійка приречено хитнула головою й набрала номер:
– Це я, ма…
– Повія! – негайно донеслися до мимовільних слухачок відгомони чужої булькаючої та заливчастої істерики. – З ланцюга зірвалася! Ти знаєш, що через тебе… Твій батько… А ти…
– Мамо! – істерично ойкнула Марійка. І натиснувши чорну клавішу, подивилася повз них плоскими посклянілими очима.
– Та плюнь ти на неї, – заквоктала Чуб.
– Мій батько заарештований за вбивство, – нажахано сказала Ковальова. – Цього не може бути. Я мушу їхати додому.
– Я з тобою! – скинулася Землепотрясна.
– Ні.
– Гена тебе відвезе. Машина біля входу, – швидко запропонувала Катерина.
– Тільки зателефонуй. Обіцяй, що зателефонуєш за годину! – вчепилася в Марійчин рукав Чуб.