І тут Марійка ганебно здригнулася, тому що на «багато крові» почула знайоме «Будь ти проклятий!» – знаючи: мати, яка стоїть за дверима, має на увазі ключ, що загубився в надрах її великої господарської сумки.
– Сволота! Чуєш, Володю, сволота яка! – рознеслося по квартирі. – Такого мені наговорити! Я їм: у мене чоловік – каліка! А вони: вперше чуємо. А я їм: либонь, тільки своїм продаєте, лише по блату, а що інші люди помирають – вам начхати! Негайно дайте мені книгу скарг! А вони: ми міліцію викличемо. А я їм… О, хто додому заявився? Ти бачиш, бачиш, що ти з батьком зробила?!
Мама завмерла в отворі кухонних дверей, дивлячись на Марійку так, немов та була Павликом Морозовим та Іудою Іскаріотом в одній особі.
– Бачиш, до чого батька довела? – закричала вона з несамовитим підвиванням. – Це ж він тебе, тебе там шукав, поки ти чортзна-де вночі вешталась! І не соромно? Не соромно йому тепер у вічі дивитися? Шльондра!
Марійка пригнічено втупилася в тата: про те, що його фатальна експедиція в Кирилівські печери мала стосунок до неї, не було сказано ні слова.
– Не слухай її, – похмуро сказав Володимир Сергійович. – Я і не знав, що тебе вночі не було. Пішов іще вдень.
– Звичайно! – негайно вчепилася в нього мати. – Що тобі, що твоя дочка вдома не ночує! Що з неї вже бісів виводити пора! А її батько, як хлопчак малолітній, із другом по катакомбах лазить! І по заслузі тобі! Сам винен, що друг твій тепер у землі лежить. Чого ти туди поперся, чого?!
Батько повільно побілів.
Нападаючи, мати завжди била у найвразливіше місце, так само безпомилково, як і безжально.
– Ага! – помітила вона пляшку-компромат, тимчасово прикриту від неї Марійчиною спиною. – Вже набрався! О сьомій ранку. Обоє? – зірко зачепила мати другу склянку. – Так ти вже і п’єш? Зовсім уже повія кінчена! Де ти була? Де була, я в тебе запитую?!
– У Дарини…
– Знову з цією злодійкою синюшною! З цією, з якою, і сказати ж бо соромно… Хоч би ще з тією, пристойною, а то… Господи, кого я виростила?! Кого? Лесбіянка! За що, за що мені таке покарання?!
– Хто лесбіянка? – так і не змогла зрозуміти Марійка.
– Марш у свою кімнату! – гучно гаркнула мама. – І щоб до наступного іспиту звідтіля ні ногою! Сама тебе на ключ замкну! На горщик ходитимеш! А я сходжу в цей «Центръ», розшукаю там цю Килину, і вона мені всі гроші до копійки назад поверне. І все, що тобі поробила, безкоштовно виправить. А ти, алкоголіку, йди та проспись… Мало тобі, що друга свого угробив, – нехай Колі земля буде пухом, – так ще і дочку свою споюєш!
– Замовкни, дурко! – страшно заревів батько і стиснув щелепи.
– У кімнату, негайно! – завила мати на Марійку.
– Я не можу, – ледве чутно заперечила та. – Я мушу… – Вона з надією поглянула на тата, але побачила, що він знову дивиться на неї, як на Мурзика, якому не слід бути присутнім при потворній дорослій сварці.
– Або ти зараз же йдеш у свою кімнату, або щоб ноги твоєї більше не було в домі! й матері в тебе більше немає! Якщо вийдеш звідти, я тобі не мати! – оглушив Марійку материнський крик. – Іди, кому сказала! Ну!
Марійка похнюплено пішла геть під конвоєм матері. Та розлючено видерла ключ, уставлений із внутрішнього боку, й зачинила двері, вичерпно клацнувши замком. Тому його і врізали у дверях Марійчиної спальні, що «не вийдеш зі своєї кімнати» було улюбленим маминим покаранням.
Ковальова спустошено поставила на підлогу свій рюкзак. За вікном погойдувалося ще голе й незахищене кругляччя каштанів.
Кімната здавалася чужою. Відчужено знайомою й аскетичною. Лампочка під стандартним плафоном на білому дроті. Товста тристулкова жовта шафа. Письмовий стіл, накритий склом, під яким були розкладені Марійчині дитячі фотографії та картинки, вирізані нею з різних журналів, – нестерпно убогі порівняно з казковою вежею на Яр Валу, мармуровим каміном, старовинними книжковими полицями, тонконогим бюро з чорного дерева, різьбленим буфетом, наповненим сріблом.
Але зараз все-все-все це раптом здалося їй безглуздим і надуманим.
А може, і не було ніякої вежі, не було кішок, які розмовляють, і темношкірої книги Києвиць? Адже якби все це було, хіба могла б мати замкнути її в кімнаті, як…
«Як раніше!»
Марійка сіла на край ліжка й опустила обличчя в безсилі долоні.
Мама завжди дорікала їй за те, що вона недолуга. Але якою ж вона могла бути біля такої матері? Адже коли була б іншою, то не змогла б жити поряд із нею. І хоч би якою вона, зрештою, стала б, опинившись біля неї, знову була б такою…