У Книзі Буття змій є ще твариною – тільки наймудрішою і найхитрішою твариною: на диявола обернуло його пізніше тлумачення.
Землепотрясна насупилася на Кирилівську церкву в білокам’яному, утиканому золотими сонечками візерунчастому кокошнику і, підійшовши до дверей, узялася за важке кільце.
– Ти куди? – недружньо тикнув їй знервований священик. – Не бачиш, написано «зачинено»?
Поруч із ним уже стояла висока й худа, як палиця, парафіянка зі світлими й зовсім безстатевими очима. Її бліде обличчя було щільно загорнуте хусткою, а з-під довгої безформної сукні виглядали неймовірно тонкі, мов сірник, щиколотки.
– Я тільки подивитися, – ввічливо просилася Чуб.
– У чому ти до церкви прийшла? І не соромно! – розсердився церковний Цербер. – Ти хрещена?
– Так! – гордо надулася Дарина.
– То ж чому хрест не носиш? – з ходу накинувся він на неї.
– А ось і ношу! – з викликом заявила Землепотрясна, роблячи крок до нього і, гордовито піднявши пом’яту дротяну інсталяцію, оголила хрестик, який причаївся під нею, на тонкому ланцюжкові, що заплутався на голові ланцюга-змії.
– Що ж ти хрест Божий соромом прикриваєш, позорись-ко? – ще дужче обурився священик. – Ти до церкви навіщо прийшла, на чужу кров подивитися?
Парафіянка з жахом втупилася в Дарину. Без докору й засудження – гірше: як на тілесне втілення ходячого смертного гріха.
– Паломництво сатанинське влаштували, ходять і ходять, безбожники! Кари Божої не боїтесь. А даремно! Чуєш, даремно! – затряс недоглянутою темно-русявою бородою праведник.
– А ось і не на кров, я на ікону Божої Матері подивитися хотіла! – зображувала гідне обурення Чуб.
Утім, обурення, на відміну від гідності, їй зображувати не довелося – вона вже готова була накинутися на триклятого попа з кулаками.
– Ти на службу в неділю ходиш? Постів дотримуєшся? – почав чергову атаку він.
– Та йди ти… – виплюнула оскаженіла Чуб. – Тут, між іншим, ще й музей. А в музей можна ходити в чому завгодно! Зрозумів? – І розвернувшись на каблуках черевиків, побігла вслід за зниклою Марійкою, відчуваючи, що зараз вибухне від злості.
– Одна вже доходилася! Безбожниця, – погрозливо заревів піп їй услід.
«Рита? А що коли це він?» – загальмувала Чуб і, озирнувшись, побачила, що той дивиться їй услід поглядом непримиренної середньовічної інквізиції.
«Прийшла до нього вночі дівчина в короткій спідниці, він її й торохнув, фанатик! А Бог побачив згори, як він Риту ріже, і земля здригнулася…
Фе, дурня!
Хоча. Адже замок у дверях був не зламаний. його відкривали ключем. А ключ міг бути тільки…»
– Здрастуйте! Я – Митя.
Дарина перелякано здригнулася.
Із зовнішнього боку воріт, соромливо притискаючись до стіни огорожі, стояв усе той же усмішливий божевільний, схожий на кокетливу балувану дитину.
– Ну тебе, дурню, злякав! – буркнула Чуб.
– Таким, як ти, не можна нас зарікатися, – відповів він, усміхаючись.
– Що?
– Він на всіх кричить. Але дядько Киря сказав, щоб я його не слухав, тому що я і сам – людина Божа. І картину мені в церкві показав, яку художник із нас малював…
– З кого це – з вас? – Обурення все ще вирувало в ній, помалу вщухаючи.
Божевільний, як не дивно, був якимсь заспокійливим – із беззлобними дитячими очима.
– Із тих, хто жив у нашому будинку, бо ми до Бога ближче, – з готовністю роз’яснив їй він.
– У божевільні?
– Ага.
– Ясно. – Дарина помітила, що одягнений убогий не так уже погано, просто хрестоматійні Lee і футболка з Benettona обвисають на ньому мішком. – А що ще тобі твій дядько розповідав?
– Багато чого, – похвалився Митя, кривлячи голову набік і закочуючи очі. – Сказав, що ця земля – погана. І мамі Бога тут не місце. Краще б, каже, її в музеї повісили…
– Так ти бачив її? – заінтригувалася Чуб. – І яка вона, розкажи!
– Гарна дуже, – з почуттям сказав божевільний. – А очі темні-темні. Без дна!
– Точно – Катя! – вивела Землепотрясна. – Гаразд, бувай. Ніколи мені. Лікуйся, Митю! Ти – гарний хлопець.
Під землею Марійці стало не по собі. Але це відчуття швидко минуло, і ліхтар заспокоївся в її руці. Раніше, коли вона була маленькою, батько не раз брав її з собою в «підземне царство», і відтоді тут мало що змінилося – товсті змії труб, що втікають у нікуди, бруд та ілюзія загадки, народжена темрявою і нескінченністю коридора.
«А ще тут напевно водяться щури. Але про це краще зараз не думати…»