Ковальова повісила ліхтар на шию і дістала з рюкзака свічку та шматочок крейди.
Маленький дачний ліхтарик був безсилий перед безрозмірною темрявою, як соломинка молочаю, – його прямолінійний промінь висвічував тільки крихітні фрагменти. Але свічка відразу ж дала округле, рівномірне світло – свічка умиротворяла.
Колись, тримаючи таку ж прихоплену з будинку романтичну свічку в руках, десятирічна Марійка вирушила подорожувати підземними коридорами, розчулена дозволом батька, що відпустив її в цю чарівну, нескінченну подорож.
Вона йшла і йшла, зовсім сама, натхненно прислухаючись до хрускоту своїх кроків, і перед кожним поворотом її серце обривалося від страху та передчуття дива. І лише через десять років, зіставивши факти, вона зрозуміла причину такої дивної батьківської безтурботності: він відпустив її гуляти підвалами Контрактових рядів, квадратних і герметичних, де заблукати було просто неможливо. Марійка повільно рушила вперед, скрупульозно помічаючи свій шлях крейдяними хрестами та ретельно озираючись на всі боки, безуспішно силкуючись відшукати тут те, що дало б їй ключ до розгадки або хоч би до роздумів про неї.
«Я – як і мій батько, якому завжди більше всіх потрібно», – несподівано подумала вона.
Тунель вильнув темним відгалуженням коридора. Скільки вона йшла? Марійка забула подивитися на годинник, а під землею – це відчуття вона пам’ятала з дитинства – час немов зупинявся, стаючи густим і нерухомим.
У кінці підземелля промальовувалися обвиті темрявою ворота.
Ті самі – інших тут бути просто не могло.
Марійка зупинилася, набираючись мужності, – на відміну від тривіального міського колектора, Кирилівські печери були небезпечною зоною.
«Але ж саме заради них я і прийшла сюди! – нагадала собі вона. – Чи все ж варто дочекатися Дарину?»
Несподівано її серце підстрибнуло. На стінах затанцювало світло, і почулися чиїсь кроки – не Даринині, – занадто необережні, переконані у власній правоті, такими ходять тільки по знайомих доріжках.
Марійка Ковальова безглуздо завмерла на місці: в кращому разі, це міліція, яка виб’є її звідси в потилицю. В гіршому…
«Я пропала!»
Із-за воріт вислизнули двоє. Їхні обличчя, спотворені темними тінями, здались їй страшними – нелюдськими. Але на головах були знайомі робочі каски з ліхтариками на лобі.
– О! О! – сказав один.
– Стій! – гукнув інший.
Але Марійка і так не могла бігти: все несподіване й раптове миттєво паралізувало її, тупо й безнадійно. Двоє йшли до неї, безсоромно посміхаючись. Один (той, хто сказав «О!»), в забрудненій смугастій сорочці, наблизився до «підземної царівни» впритул.
– Яка пташка до нас залетіла, чуєш, Олеже? – свиснув він, роздивляючись її, немов нежданий виграш у лотерею.
– Вона не пташка, а жаба-мандрівниця, – виправив другий. – Ну, і що ж ти тут робиш? Га, кралю?
– Я прийшла. Мені було цікаво… – прошепотіла Марійка.
– Ну-ну, чим же ми цікавимося? – підхопив смугастий. – Сатанізмом? Жертвопринесеннями? Дивися, Олеже, вона навіть свічку захопила. За упокій її хотіла поставити? Чи за здравіє Сатани?
Смугастий уривчасто заіржав.
Олег мовчки взяв свічку з її рук і посміхнувся, підхоплюючи жарт:
– Ні-і, ти спішиш. Вона хотіла, щоб хтось над вами свічку потримав. Отже, давай, не томи дівчину… – Він зробив недвозначний жест рукою.
І Марійчине серце нестримно провалилося в живіт, а живіт завив од передчуття страхітливого фіналу.
– Не треба… – розширила вона очі.
– Ну от, тепер уже «не треба», – проспівав блазнюючи Олег. – Які ви, дівчата, непостійні. Так і серце чоловікові розбити можна.
Смугастий схопив її за плечі й притиснув до стіни.
– Дарино! – відчайдушно заволала Марійка. – Чорт! – понадіялася на вчорашнє диво вона.
Дива не сталось. Її крик падав у повітря, як у вату: вона зайшла не так уже, та все ж досить далеко для того, щоб її заклики гаснули, не встигнувши долетіти до людей. І вона розуміла це.
– О, та тут іще й Дарина є! – продовжував вдавати ідіота другий. – Дарино, Дашуню, біжи сюди, тебе подружка кличе! Вона одна за двох відбувати не хоче!
Марійка істерично сіпнулась усім тілом: права долоня смугастого рішуче ковзнула під її сорочку й розкрила обгортку ліфчика. Лівою він зчепив її руки ззаду. Стало нестерпно бридко і водночас якось парадоксально однаково.
– Ги, яка класна цицька! – Смугастий ривком задер Марійчину сорочку, показуючи другу грудь, що лежала в нього на долоні. Друг нестримно зареготав. – А тут у нас що приховане, чуєш, малятко?