Смугастий завив. Олег, вирішивши реабілітуватися в очах Мира, кинувся до Дарини, що застопорилася.
– Стій, – просипів Мир. – Стій, кому сказав! – і осікся, позаяк Олег уже отримав чудовий і переконливий удар коліном у пах.
– Де ж ти раніше була! – щиро образилася Марійка. – Мене тут… – Вона спохмурніла, не договоривши. Образа всередині скрутилася в тугий вузол, що стягнув їй горло: Дарина кинула її заради дрібниці! Заради випадковості, що відвернула її увагу. Яка вона після цього подруга?
– Та заблудилася! Блукала, блукала… – жалібно виправдовувалася Землепотрясна.
– Я ж усе хрестами позначила!
– А звідки я знала, що це твої хрести? – резонно зауважила Дарина. – Ти взагалі як? – Вона подивилася на Мира з неприхованою підозрою.
Дарина не любила гарних чоловіків з принципу. Але зблизька пика Мира виявилася ще більш безпринципною, ніж на екрані!
– Не вірю я йому. І в алібі його не вірю! – безцеремонно проголосила вона.
– Правильно робиш, – буркнув Мир, кривлячись і притримуючи рукою забиту потилицю. – Алібі липове. Дівчатка підтвердили. – Він стомлено опустився на землю.
– Що я тобі казала? – мовила Чуб із пафосом прокламатора на барикадах. – Якісь хвойди!
– Ліда і Женя, – уточнив він. – Самі прибігли, коли зрозуміли, що подружку свою угробили.
– Як це? – обмерла Марійка.
Мир стомлено зітхнув.
– Ну, Рита сто разів на мене нависала: візьми та візьми мене з собою, я теж у дігери хочу. А я відмовлявся: з такою ж одна морока. Та й плювати їй на все, просто привід.
– Ногу підверне і на шию повіситься, – сухо погодилася Дарина Чуб, що колись активно практикувала такий спосіб зближення.
– А вони записку їй передали. Типу, від мене. Себто, по приколу. «Якщо хочеш дізнатися, що означає бути дігером, зустрічаємось о 19.00 біля Кирилівської церкви. М. К.».
«М. К., а не К. Д», – з полегшенням подумала Марійка.
– А чому біля Кирилівської? – прискіпливо поцікавилася Дарина, що теж пам’ятала повне ім’я Мира.
Мирослав знову зітхнув.
– Тому що тут трубу прорвало, й аварію в новинах показували. І відразу на дігерів натякали, не знаю вже чому, – ми в Кирилівські ніколи не спускались. А записку їхню в Рити знайшли, через неї на мене й наїхали. Слава Богу, почерк не мій. Женя підробила, як завжди.
– Чому ж вони в міліції все не розповіли? – обпалила його недовірливим поглядом Чуб.
– Та тому що суки! – злісно виплюнув Мир. – Бояться, що їх у співучасті звинуватять. Втім, правильно – менти б із них так просто не злізли.
– А що вони на тобі сидять, їх не турбує?
– Ще й як турбує, – признався він. – Коли мене затримали, вони з переляку до моїх батьків прибігли й заявили, що я всю ніч із ними був – із двома відразу. А я тепер мовчу, тому що джентльмен і їхню честь вигороджую. Ну а батьки відразу за адвоката – і в прокуратуру.
– Так, – прийняла рішення Дарина. – Давай мені їхні телефони, я сама їх запитаю!
– Та будь ласка, – розсердився Красавицький. – 494-22-27 – Лідин. Женин не пам’ятаю. У Ліди запитаєш. Тільки тобі вони нічого не скажуть!
– Записка була, мені тато розповідав, – кинулася йому на підмогу Марійка.
– Він міг сам її написати. Чи попросити когось.
«Тільки тоді він би її не залишав, – зрозуміла Дарина Чуб. – Звичайно, він міг залишити, щоб сказати: я не такий дурень, аби її залишати. Але такий подвійний блеф є підходящим лише в американських бойовиках. А з нашими слідчими… Адже якби не ця записка, вони б на нього навіть не вийшли!»
А потім:
«Думаєш, Рита й досі там стоїть…»
«На неї не схоже…»
«Тоді чого не прийшла…» – впізнані нею на Марійчиному інститутському фото безгруда чорнявка та білявка з обличчям чарівно-пустоголового херувима вже передчували того вечора в «О-йо-йой!», що підвели свою подругу під Кирилівський монастир.
Чуб неприязно засопіла, неохоче пристаючи до думки:
«Так, егоїст, так, кінчений мажор і кінчений красень, – але не вбивця!»
– Та не слухай ти її! – огризнулася Марійка, остаточно записуючи Дарину в «неподруги».
– Марій… – примирливо почала Дарина.
– Відчепися!
Напевно, Марійчине «відчепися» вийшло занадто різким і гучним – із діри в стелі посипався стрімкий душ із крихт.
– Обвал! Тікати треба! – запанікував Олег.
– Ну і котися геть! – зло послав його Мир. Сплюнув і закашлявся, поперхнувшись пилом.
І доки Чуб терла запилені повіки, Марійка, підхопивши пляшку, що викотилася з пакета, закохано простягла Миру колу. Красавицький відкрутив пробку. Перечекав потік піни, що пузирилась. І жадібно припав до шийки губами…