Чуб сторопіло витріщила протерті очі.
Красень швидко-швидко закліпав довгими віями і, повернувши Марійці бутель, почав безжально терти їх обома кулаками.
– Щось в око потрапило? – затурбувалася Ковальова.
Красавицький насилу розліпив повіки і здивовано втупився в неї.
– Марійко, – мовив Мирослав здивовано. – А ти ж он яка гарна…
– Здрастуй, коню, я – Будьонний! – бадьоро бовкнула Чуб і, за відсутності лимона, заткнула занадто вдоволений рот кулаком. – О’кей, – несподівано заквапилася вона, – я пішла. Мені ще до клубу треба. А колу, – зі значенням додала Дарина, – вам залишаю. Чуєш, Марійко?
Але Марійка її не зрозуміла. І навіть не почула. Вона стривожено дивилася на Мира, що сидів біля її ніг, не знаючи, вірити йому чи ні.
Спочатку Мир пояснив потеплілі до Марійки почуття природним страхом за свою кровну шкуру: її звинувачення в спробі зґвалтування і справді могло стати останнім аргументом в довгій, як караван, черзі непрямих доказів проти їхнього підземного конгломерату. І остаточно пославши геть побитого Олега разом із повислим у нього на плечі травмованим Кокою, він гидливо подумав, що кожний, хто хоче бути першим, підсвідомо вибирає друзів нижчих за себе, а між нижчими і низькими різниця частенько буває ілюзорною…
«Крім того, вона мені потрібна. Вона багато знає. І може допомогти. Вона завжди була розумницею, цього в неї не відбереш».
Більше того, наразившись на його штатний непотріб, одногрупниця не впала в тримісячну істерику, не погрожувала поскаржитися татові, проректорові та дядькам міліціонерам, не втекла, вчепившись у подружку, проклинаючи себе за те, що взагалі поткнулася сюди, а, залишившись із ним тет-а-тет, похмуро зажадала, щоб Мир одвів її в Кирилівські печери до сатанинського вівтаря.
І тут сталося щось дивне й зовсім нелогічне: категорично не бажаючи робити цього, він погодився – наперекір собі та власному здоровому глузду, що змусив його, вибравшись із підземного лабіринту, присягнутися: не лізти туди більше ніколи!
– Там є відтинки, де треба пробиратися майже на животі. Нас може завалити в будь-яку секунду. Обвал, схоже, був зовсім нещодавно…
– Учора, – похмуро пояснила Ковальова. – Але я однаково мушу його побачити. Я можу піти сама, ти тільки поясни.
– Оце вже ні! Якщо з тобою щось станеться…
«…я цього просто не переживу!» – закінчив хтось усередині нього.
«Що-що?» – перепитав він здивовано.
Він чув це безапеляційне перебільшення, озвучене сотнею жіночих голосів. І воно завжди здавалося йому таким же безглуздим, як постійні «я без тебе помру», «я не зможу жити без тебе», «ти – єдиний сенс мого життя», що парируються його багатодосвідченими: «не помреш», «іще як зможеш», «у такому разі твоє життя безглузде».
«І справді, – думав він, вдивляючись у горбисті стіни печерного лабіринту, що пропливали мимо, – ніхто ще не помер. Тільки та, у єдиній картатій спідниці, минулого року напилася дідового димедролу, що вже вийшов його термін, тупо заснула на екзамені з філософії. А потім, як і всі вони, перекинулася на іншого».
Але зараз, коли за його спиною йшла вперта Марійка, з наївною свічкою в руках, він раптом жахнувся, наскільки реальним може бути це відчуття: «Якщо з нею щось станеться, я помру!»
Від одного припущення «Якщо з нею щось станеться» його «Я» провалювалося в безодню.
Мир здивовано озирнувся назад, намагаючись зрозуміти: а на біса вона йому здалася?
– Як ти? – пошепки спитав він.
– Нормально.
– Далі важка ділянка, – суворо кивнув Марійчин Сталкер у бік неправильної форми нори. – Рухатимемося рачки, дуже повільно. Якщо посиплеться, не панікуй, не смикайся, не кричи. І не роби спроби мене рятувати. Зможеш рухатися, намагайся тихо-тихо повзти назад…
«А якщо ні? Якщо з нею щось станеться?
…я помру», – спокійно підтвердив його внутрішній голос.
«Ясна річ, – зневажливо гмикнув Мир. – Оскільки її смерть повісять саме на мене. А я краще помру, ніж сяду у в’язницю!»
Обігнувши стегном глинистий виступ, він шмигнув у темряву обваленої підземної галереї. Марійка нагнулася, просуваючи туди голову та руку зі свічкою. Вставши на чотири кінцівки, Мир обережно й на подив вправно почав дертися по насипу з грудок спресованої тисячолітньої землі.
«Може, саме ними й накрило вчора тата», – тривожно подумала Марійка й загасила вогонь.
Стало страшно.
Боячись дихати занадто голосно, вона послідовно повторювала рухи свого поводиря. Тепер світло виходило тільки від нього. Бездарний ліхтарик на її шиї волочився десь під животом. Вона відключила його й нервово запхала в нагрудну кишеню. Кучеряве волосся раптом разом полізло їй у вічі. Нестійкі земляні камені кришилися під пальцями.