Марійка пересувалася майже на дотик, бачачи лише, що насип із глинистих валунів ставав чимдалі вищим, і спина Мира вже впирається в стелю – ту саму, яка може обвалитися будь-якої хвилини.
Її супутник обернувся, промінь з його каски потрапив їй в око.
– Пробач, – ледве чутно мовив він. – Тут найнебезпечніший момент. Щілина. Лізь за мною. Але зажди. Я тобі підсвічу.
Вона побачила, як світна каска Мира зникає в сумнівному отворі під стелею, що грізно вискалилася свіжим пластом землі, – разом із Миром зникло і світло. І опинившись в непроглядній темряві, Марійка боязко завмерла, не ризикуючи навіть доторкнутися до кнопки свого ліхтаря. Їй здалося, що минула маленька вічність, перш ніж світло знову повернулося до неї, чітко окреслюючи щілину, – обличчя Мира з’явилося вже з іншого боку, і, коротко зітхнувши, вона поповзла на нього, як на маяк.
«Зараз мене засипле. Зараз!» – пискляво стогнала боязка грудка у глибині живота. Кожен рух доводилося відвойовувати у страху, він сковував її, немов стягуючий крем, яким Марійка не користувалася ніколи.
Її очі з надією вчепилися в обличчя Мира, що втілював у цій непроглядній пітьмі єдиний сенс її життя!
Відвертаючись, аби промінь не бив їй у вічі, одногрупник міцно схопив її за плечі й потягнув на себе. Марійка старанно перебирала тремтячими ногами.
«Хто б міг подумати, – промайнула раптом недоречна і на диво спокійна думка, – що він і я… разом. Адже про це я завжди і мріяла».
Притискуючи Марійку до себе, Мир витягнув її назовні. Вона обрушилася на нього всім тілом, інстинктивно вчепившись у шию своєї опори. Декілька секунд він стояв, упираючись у виступ стіни, а Ковальова лежала у нього на грудях, бездумно прислухаючись до стрімкого серцебиття їх обох.
«Хто б міг подумати, що я і вона… Бачила б нас зараз наша група! Не повірили б!»
Тільки до чого тут група? Просто так склались обставини, і він мусить захищати, оберігати, полегшувати кожен крок цієї ходячої шпаргалки, що вирушила з ним у чортову діру. Бо коли з нею щось станеться…
Мир лагідно погладив «шпаргалку» по голові і, не розтискаючи обіймів, швидко спустився разом із нею по крутому обривистому насипу.
– Усе! Гірше позаду.
«Якщо не брати до уваги зворотного шляху», – але цього він не захотів говорити. Нехай супутниця зітхне спокійно.
Попереду був новий коридор із похмурими, вихлястими боками, але тепер можна було знову йти на своїх двох.
І Марійка несподівано усвідомила, що загадкові земляні печери схожі на побудований із піску замок із уже висушеними сонцем, згладженими стінами, що обсипаються, – тільки збільшений у сотню разів. А її підземний поводир зовсім не схожий на інститутського красеня Красавицького, такого ліниво-випещеного і зарозуміло-недосяжного. Тут, у глибині піскового замку, він здавався майже рідним.
– Ходімо, ще хвилин десять, напевно, – посуворішав він.
Судячи з Марійчиної «Чайки», у Мира було завидне відчуття часу, оскільки рівно через дев’ять хвилин і тридцять сім секунд провідник сказав:
– Ну, ось і він, – втомленим, майже спустошеним голосом мовив Мир і по-джентльменськи пропустив її вперед, у чорний провал діри.
Марійка Ковальова, з відродженою свічкою в руці, зробила крок у вигинисту, як креслярське лекало, арку і, опинившись у напівкруглій залі, відразу ж побачила те, заради чого прийшла сюди, – високий грубий вівтар із розпиляних православних ікон, притулений до хвилеподібної бетонної стіни.
– Боже мій… – Вона підійшла ближче і з мимовільною, щемливою жалістю провела долонею по розчленованих фрагментах.
Мирослав зачаровано дивився на її руде волосся, підсвічене полум’ям свічки.
«Уся справа в зачісці, – спробував зрозуміти себе він. – Із нею вона насправді гарна. І навіть більше…»
У ній з’явилося щось щемливе і тривожне: як запах трави, як захоплююча й небезпечна подорож, як трагедія, що сталась у тебе на очах.
– Божа Матір. Ще одна Божа матір із Немовлям. Ще одна, – спробувала скласти список потерпілих Марійка. – Тут тільки Пречиста Діва, інших ікон немає… Дивно. – Вона неприязно поторкала одну з трьох проржавілих кнопок, увіткнених у диявольський іконостас. Її вістря притримувало крихітний обривок глянсового паперу. – Тут висіла якась картинка, але її зірвали.