– Зараз! Зараз! – Сані почав метушливо витягати з сумки свою велику косметичку.
– Мене там хлопець чекає! – простогнала Чуб, підводячи руку й показуючи йому свій тріснутий топ, два краї якого були зв’язані примітивним вузлом. – А я в дранті!
– А хто тебе так порізав? – співчутливо спитав Сані, з побоюванням роздивляючись Даринині посірілі пластирі.
– Та в скло врізалась.
– Це ти з ним зустрічаєшся? – не повірив він її «ась». – На! – Танцівник вихопив із вішалки свій сценічний кожушок із червоного страусового пір’я. – Хоч зверху прикриєшся.
– Дякую, ти справжній друг! – емоційно подякувала артисту Дарина.
Квапливо намалювавши на обличчі щось подібне до неземної краси, вона вискочила зі своїх триденних трусів і, аж ніяк не соромлячись блакитного колегу, почала прати їх над раковиною.
– У вас перше побачення? – розуміюче захихикав Сані.
– Щось подібне до того. Ну і сам розумієш… треба не підкачати. Зараз у туалеті під сушкою висушу. Боже, аби лиш він дочекався!
– Тоді краще без них іди, – штовхнув ідею танцівник. – Так навіть сексуальніше.
– Ти – геній! – Чуб запхала в мильницю мокру грудку білизни і пірнула в пухнасту шубу. – Ну, як я?! – Землепотрясна урочисто поставила на голову новознайдену тюбетейку.
– Землепотрясно!
Вигляд у колишнього арт-директора «О-йо-йой!» був, безумовно, злегка напівбожевільний. Але сліпучий, майже відчутний ореол радісного передчуття закоханості робив Даринине кругле негарне обличчя невимовно, непереборно привабливим – що привертало погляд, як блискучий предмет!
Дарині не вельми щастило в любові, але, якщо перефразовувати Черчилля, який стверджував, що успіх – це послідовний перехід від однієї невдачі до іншої з наростаючим ентузіазмом, усе Даринине життя було послідовним переходом від одного маразматичного роману до іншого – з дедалі більш наростаючим ентузіазмом.
– Супер! – приятель заохочувально окропив її своїм одеколоном. – Класний запах. Унісекс! А ти що, зовсім утікаєш? Мені поговорити треба. Я з цією вечіркою просто зашиваюся.
– Та мені теж, – згадала Дарина.
Відшукавши очима свій пакет, вона непомітно запхала до кишені шуби вузлик із присухою:
– Але тут уже, пробач, як вийде.
Мопед, заради порятунку якого вона і приїхала сюди, був найулюбленішим звіром Дарини, але навіть він раптом померкнув і зменшився в її очах порівняно з…
Ні! Їх не можна було навіть порівняти! Бо любов була для Дарини чимось величезним, сліпучим і непереборним – нескінченним, сяючим згустком щастя!
І заграва цієї всепожираючої пожежі вже здіймалася над Дніпром.
Марійка вилізла з люка і квапливо попрямувала – майже побігла до сходів, нервово обтрушуючи брудний одяг. Їй хотілося скоріше забути…
– Зажди, – погукав її Мир.
Вона приречено зупинилася. Було чомусь страшенно соромно, і від сорому бурчало в животі.
«Навіщо він, навіщо?! – лихоманила свідомість. – Він же не любить мене. Просто стрес, підземелля, свічка, страх. Небезпека об’єднує. Інстинкт самозбереження примушує кинутися в обійми одне одного. Тупо за Фрейдом – війна еросу і танатосу!»
«Це все підземелля, свічка, даються взнаки нерви, – подумав Мир. – Мало не трахнулися. Шкода, що ні… Зняло б напругу. Переспали б, і вся любов. Та при чому тут узагалі любов?! Звідки їй узятися?»
– Їдьмо до мене.
– Я не можу, – промимрила Марійка, відвертаючись і хапаючись очима за аж ніяк не потрібну їй зараз Кирилівську церкву.
Екскурсія вже пішла, зник священик. На обгородженій з боку гори ґратами з пік церковній землі не було нікого, крім божевільного Миті, який сидів навпочіпки і, випнувши в’ялі губи, роздивлявся щось у траві.
– Марійко, – прохально мовив Мир, торкаючись її плеча.
– Мені треба додому, – відповіла вона, сахаючись його дотику.
«Ні!!!»
Від усвідомлення: «Вона зараз піде» – у нього мало не луснула голова!
«А якщо любов?» – перелякано подумав він. І злякався ще більше, відчувши, що ладен стати на голову, зробити колесо, бігати навколо неї, як навколо ялинки, притиснути, схопити і не відпускати – аби лише вона не зникала зараз нікуди.
– Але ми ж так ні в чому й не розібралися, – вкрадливо обійняв він її знову. – Невже ти кинеш мене в біді? – прохально сказав Мир Марійці.
«Твоя любов – твоя проблема!» – жорстоко сказав він собі. Так само жорстоко, як говорив це й іншим.
Він, як ніхто, знав: усі закохані – очманілі, докучливі егоїсти, що уявляють, ніби їхня любов до тебе робить тебе їх особистою власністю!