«Твоя любов – твоя проблема!» – казав він їм, відсікаючи себе від їхньої любові.
Ваша проблема, що вам хронічно хочеться мене бачити, а побачивши мене, тупо підкошуються ноги і запалюються думки в голові, й через те, що вона пов’язана зі мною, вона аж ніяк не стає моєю!
Але зараз Мир одразу зрозумів усіх жінок, які обривали його телефон о третій ночі, погрожували самогубством, падали на коліна з криком: «Не йди… Я не можу жити без тебе!» І навіть ту, абсолютно божевільну, яка щодня писала листи, присилала додому безглузді квіти, влаштовувала істерики його батькам, а в результаті залізла у вікно його спальні по ринві.
«Я навіть приводу тобі не давав! У нас нічого не було. Я тобі – ніхто!» – кричав він, розлючений її невигубними спробами дістатися до нього у будь-який спосіб.
Але вона поривалася до нього, бо він і був нею. У нім було більше її, ніж залишалося в ній самій. У нім була її надія і безнадійність, радість і кошмар, увесь сенс її життя, що стало безглуздим.
У нього в руках було її серце, і вона відчайдушно похоплювалася його забрати! Та лише поруч із ним, близько-близько, бідолаха відчувала: її серце знову на місці.
Марійка похмуро відсторонилася.
Серце Мира вперто вислизнуло з грудей. Життя стало порожнім і безглуздим.
«Може, це грип? – з надією доторкнувся він до свого спітнілого лоба. – Або я божеволію?» – Навіть це здавалося йому більш прийнятним.
– А хіба божевільним дозволено гуляти самим по собі? – спитала Марійка Ковальова.
– Про що ти? – скинувся він і, простеживши за напрямом її очей, похмуро завважив поглядом Митю.
– Підійдімо до нього, – запропонувала вона.
– Гаразд, – погодився він із зітханням. Зняв каску і, витягнувши з нагрудної кишені білу носову хустку, простягнув їй. – На, витри обличчя. – В його словах прозвучала капітуляція: «Все буде так, як ти скажеш. Так, як ти захочеш».
«Невже це і є любов?! Повне безвілля, миттєва втрата всіх життєвих орієнтирів і страхітливе, принизливе почуття залежності, неначе від тебе до неї тягнеться невидима трубка з киснем, і досить їй відійти трохи далі, як ти сіпнешся й помреш».
«А чого, власне, я мушу співчувати тобі? Любов – штука не шанобливіша, ніж чиряк на дупі!» – згадав він іще один свій улюблений перл.
Але слід було визнати: навіть чиряк на дупі може завдати масу неприємних і вкрай хворобливих проблем.
При їхньому наближенні божевільний навіть не підвів голови. Ковальова обережно сіла поруч із ним.
– Що там? – схвально спитала вона. – Коник?
Митя боязко доторкнувся двома пальцями до землі, немов би перевіряючи її температуру.
– Це погана земля, – серйозно сказав він. – Тому нас і поселили тут. Раніше люди не жаліли таких, як ми.
– Що? – зіщулився Мир.
– Коли з Кирилівського монастиря зробили лікарню, – напружено пояснила йому Марійка, – тут були такі жахливі умови, що її ім’я стало іменем умовним. Київський вислів «Загриміти в Кирилівку» означав потрапити в біду. За великим рахунком, хворих просто звозили сюди помирати.
– Тут лиха земля. – Митя подивився на неї. І те, що він ненормальний, можна було зрозуміти з самого виразу очей, блакитних і не замутнених жодною із земних турбот, простодушних, як у тварини.
– Той, хто побудував цей будинок, сам утрапив у нього.
– Напевно, він має на увазі інженера Геншвенда, – переклала Мирові Марійка. – Геншвенд будував нові павільйони для лікарні. А в результаті сам помер у божевільні – в одному з тих павільйонів, які проектував. Така іронія долі.
– І як ти все це пам’ятаєш? – щиро здивувався Мирослав.
Несподівано йому стало легше. Марійка не збиралася йти! І, прислухавшись до зацікавлених інтонацій її голосу, його серце трохи заспокоїлось і тимчасово повернулося назад.
– Тобі теж дядько Киря розповідав? – простодушно спитав Марійку Митя. – І про художника, який малював нас, а потім став, як ми… Розповідав? – Він нетерпляче смикнув її за рукав.
– Врубель? – Марійка подивилася на Мира.
– Він реставрував фрески в Кирилівській церкві? – невпевнено продемонстрував історичну освіту той.
– Так, – заохочувально закивала Марійка. – Є версія, що для фрески «Зішестя Святого Духа» на хорах Врубель робив ескізи апостолів із мешканців Кирилівки. А наприкінці життя теж з’їхав з глузду. І до речі, страшенно боявся, що його помістять саме сюди.
– Природно, позаяк тут були такі жахливі умови.
– Ні, на той час умови були вже нітрохи не гірші, ніж у будь-якій іншій лікарні.
– Ти просто кладезь, – захоплено всміхнувся Мир.
– Схоже, не лише я. – Ковальова перевела погляд на підозрілого всезнайка, який міг би проводити екскурсії у своєму власному своєрідному закладі.