— Звідки ти знаєш, що я посол Венцлава?
— Це ж ясно, — промовила дріада, усміхнувшись. — Еккегард надто дурний. Ервилл та Віраксас надто мене ненавидять. Володіннях інших із Брокілоном не межують.
— Ти багато знаєш про те, що відбувається поза Брокілоном, Ейтне.
— Я дуже багато знаю, Білий Вовче. Це привілей мого віку. А тепер, якщо дозволиш, я хотіла б залагодити делікатну справу. Чи цей чоловік з виглядом ведмедя, — дріада перестала усміхатися і глянула на Фрешенета, — твій приятель?
— Ми знайомі. Я колись зняв із нього чари.
— Проблема в тому, — холодно промовила Ейтне, — що я не знаю, як із ним вчинити. Адже не можу тепер наказати його добити. Я б дозволила йому видужати, але він небезпечний. Не виглядає на фанатика. Отож, мисливець за скальпами. Я знаю, що Ервилл платить за кожний скальп дріади. Не пригадую, скільки. Зрештою, ціна зростає одночасно з падінням вартості грошей.
— Ти помиляєшся. Він не мисливець за скальпами.
— То нащо він забрався до Брокілону?
— Шукаючи дівчинку, довірену його опіці. Ризикнув життям, щоб її відшукати.
— Дуже нерозумно, — холодно сказала Ейтне. — Це навіть складно назвати ризиком. Ішов на певну смерть, а життям завдячує винятково кінському здоров’ю та витривалості. Стосовно дитини, то вона вціліла випадково. Мої дівчата не стріляли, бо думали, що це пак або лепрекон.
Вона ще раз глянула на Фрешенета, а Геральт зауважив, що її уста втратили неприємну твердість.
— Гаразд. Якось відзначмо цей день.
Підійшла до постелі з галуззя. Обидві дріади, що її супроводили, теж наблизилися. Фрешенет зблід і скоцюрбився, зовсім не роблячись через це меншим.
Ейтне якийсь час дивилася на нього, трішки мружачи очі.
— Ти маєш дітей? — спитала врешті. — Я до тебе звертаюся, колодо.
— Як?
— Хіба я неясно висловилася?
— Я не…, — Фрешенет закашлявся. — Я нежонатий.
— Мене мало обходить твоє сімейне життя. Я цікавлюся, чи ти спроможний щось викресати зі своїх розжирілих стегон. На Велике Древо! Ти колись зробив жінку вагітною?
— Еее… Так… Так, пані, але…
Ейтне недбало махнула рукою, обернулася до Геральта.
— Він залишиться у Брокілоні, — сказала, — до повного одужання і ще якийсь час. Потім… Може йти, куди забажає.
— Дякую тобі, Ейтне, — вклонився відьми́н. — А… Дівчинка? Що з нею?
— Чому ти питаєш? — дріада глянула на нього холодним поглядом своїх срібних очей. — Ти ж знаєш.
— Це не звичайна сільська дитина. Вона принцеса.
— Це не справляє на мене жодного враження. І не чинить різниці.
— Послухай…
— Ні слова більше, Гвинблейде.
Він замовк і закусив губи.
— Що з моїм посольством?
— Я його вислухаю, — зітхнула дріада. — Ні, не через цікавість. Зроблю це для тебе, щоб ти міг відрапортувати Венцлавові та дістати платню, яку він тобі, напевно, пообіцяв за те, що ти дістався до мене. Але не зараз, зараз я зайнята. Прийди ввечері до мого Древа.
Коли вона вийшла, Фрешенет підвівся на лікті, ойкнув, кашлянув, сплюнув на долоню.
— В чому річ, Геральте? Чому я мушу тут залишитися? І що таке з тими дітьми? У що ти мене вклепав, га?
Відьми́н сів.
— Порятуєш свою голову, Фрешенете, — сказав він утомленим голосом. — Станеш одним із небагатьох, які вийшли звідси живими, принаймні, останнім часом. І станеш батьком маленької дріади. Може, кількох.
— Що-що? Я стану… плідником?
— Називай як хочеш. Вибір у тебе обмежений.
— Я зрозумів, — мугикнув барон і облесливо посміхнувся.
— Що ж, бачив я бранців, які працювали в копальнях та рили канали. З двох зол волію вже… Щоб тільки вистачило снаги. Є їх тут гурток…
— Перестань дурнувато шкіритися, — скривився Геральт, — і плекати мрії. Хай тобі не маряться поклоніння, музика, вино, віяла та рій закоханих дріад. Буде одна, може дві. І поклоніння не буде. Вони трактують цю справу дуже тверезо. А тебе й поготів.
— Їм це не справляє приємності? Але, мабуть, прикрості теж?
— Не будь дитиною. З цієї точки зору вони не відрізняються від жінок. У всякому разі, фізично.
— Себто?
— Буде це для дріади приємністю чи прикрістю, — залежить від тебе. Але, незалежно від цього, йдеться лише про ефект. Твоя особа має другорядне значення. Не чекай вдячності. І ще: ні в якому разі не пробуй нічого з власної ініціативи.
— З власної чого?
— Коли зустрінеш її вранці, — терпляче пояснив відьми́н, — поклонися, але, до дідька, без усмішок чи підморгувань. Для дріади це смертельно поважна справа. Якщо вона усміхнеться або підійде до тебе, можеш із нею порозмовляти. Найкраще про дерева. Якщо ж ти на деревах не знаєшся, то про погоду. Але якщо вона прикинеться, наче тебе не бачить, тримайся від неї здалека. І тримайся здалека від інших дріад, і не розпускай рук. Для дріади, яка неготова, таких речей не існує. Торкнешся її — й дістанеш ножем, бо вона не зрозуміє наміру.