— Тихо, Дитино Старшої Крові, — дріада пригорнула Цирі. — Не кричи. Звичайно ж, ти не будеш княгинею.
— Звичайно, — кислим тоном докинув відьми́н. — І ти, Ейтне, і я добре знаємо, ким вона буде. Я бачу, що це вже вирішено. Ну що ж. Яку відповідь маю я переказати королеві Венцлаву, Пані Брокілону?
— Жодної.
— Як це — жодної?
— Жодної. Він зрозуміє. Вже давно, дуже давно, коли Венцлава і на світі не було, під Брокілон під’їжджали герольди, ревіли роги і сурми, блищали панцирі, маяли прапорці та знамена. «Скорися, Брокілоне!» — кричали. «Король Козизуб, владика Лисої Гірки та Мокрої Луки жадає, щоб ти скорився, Брокілоне!» А відповідь Брокілону була завжди такою самою. Коли ти покинеш мій Ліс, Гвинблейде, обернися і послухай. У шумі листя почуєш відповідь Брокілону. Перекажи її Венцлавові і скажи, що іншої він не почує, доки стоять дуби в Дуен Канель. Доки тут росте хоч одне дерево й живе хоч одна дріада.
Геральт мовчав.
— Кажеш, щось закінчується, — повільно тягнула далі Ейтне. — Неправда. Є речі, які не закінчуються ніколи. Ти кажеш про виживання? Я за виживання борюся. Бо Брокілон зостався завдяки моїй боротьбі, бо дерева живуть довше, ніж люди, треба тільки берегти їх від ваших сокир. Кажеш про королів та князів. Хто вони? Ті, кого я знаю, — це білі скелети, що лежать у некрополях Краг Ан, там, у глибині лісу. В мармурових гробницях, на стосах жовтого металу і блискучих камінців. А Брокілон зостається, дерева шумлять над руїнами палаців, коріння розриває мармур. Чи твій Венцлав пам’ятає, ким були ті королі? Чи ти це пам’ятаєш, Гвинблейде? А якщо ні, то як можеш твердити, що щось закінчується? Звідки знаєш, кому рокована згуба, а кому вічність? Що дає тобі право говорити про приречення? Ти хоча б знаєш, що таке приречення?
— Ні, — згодився він. — Не знаю. Але…
— Якщо не знаєш, — перебила вона його, — то немає місця на жодне «але». Не знаєш. Просто не знаєш.
Вона замовкла, рукою торкнулася чола, відвернула обличчя.
— Бувши тут уперше, багато років тому, — заговорила знову, — ти теж не знав. А Моренн… Моя дочка… Геральте, Моренн мертва. Загинула над Стьожкою, захищаючи Брокілон. Я не впізнала її, коли принесли. Обличчя було розбите копитами ваших коней. Приречення? І тепер ти, відьми́н, що не міг дати Моренн дитини, приводиш мені її, Дитину Старшої Крові. Дівчинку, яка знає, що таке приречення. Ні, це не знання, яке б тебе влаштовувало, яке ти міг би прийняти. Вона просто вірить. Повтори, Цирі, повтори те, що ти казала мені перед тим, як сюди увійшов цей відьми́н, Геральт із Ривії, Білий Вовк. Відьми́н, який не знає. Повтори, Дитино Старшої Крові.
— Вельмож… Шляхетна пані, — тремтячим голосом сказала Цирі. — Не затримуй мене тут. Я не можу… Я хочу… додому. Хочу повернутися додому з Геральтом. Я мушу… З ним…
— Чому з ним?
— Бо він… Він — моє приречення.
Ейтне обернулася. Була дуже блідою.
— І що ти скажеш, Геральте?
Він не відповів. Ейтне сплеснула в долоні. Досередини дуба, виринаючи, немов привид, із пануючої назовні ночі, увійшла Бренн, обіруч несучи велику срібну чашу. Медальйон на шиї відьми́на почав швидко й ритмічно тремтіти.
— І що ти скажеш? — повторила срібноволоса дріада, встаючи. — Вона не хоче зостатися у Брокілоні! Вона не бажає бути дріадою! Вона не хоче замінити мені Моренн, хоче піти, піти за своїм приреченням! Так, Дитино Старшої Крові? Ти саме цього хочеш?
Цирі кивнула схиленою головою. Її плечі тремтіли. Відьми́нові це обридло.
— Чого ти знущаєшся з дитини, Ейтне? Адже за мить ти даси їй Воду Брокілону і те, чого вона хоче, не матиме жодного значення. Чому ти це робиш? Чому ти це робиш у моїй присутності?
— Я хочу показати тобі, що таке приречення. Хочу довести, що ніщо не закінчується. Що все лишень починається.
— Ні, Ейтне, — сказав він, устаючи. — Мені прикро, зіпсую твій спектакль, але не маю заміру на це дивитися. Ти задалеко зайшла, Пані Брокілону, бажаючи підкреслити прірву, яка нас розділяє. Ви, Старше Плем’я, любите повторювати, що вам чужа ненависть, що це винятково людське почуття. Але це неправда. Ви знаєте, що таке ненависть і здатні ненавидіти, тільки проявляєте це інакше, розумніше та стриманіше. Але, можливо, саме тому — жорстокіше. Я приймаю твою ненависть, Ейтне, від імені всіх людей. Я її заслужив. Мені жаль з приводу Моренн.
Дріада не відповіла.
— І саме такою є відповідь Брокілону, яку я маю переказати Венцлавові з Брюгге, правда? Пересторога і виклик? Наочний доказ дрімаючої серед цих дерев ненависті й Сили, з волі яких за мить людська дитина вип’є отруту, що нищить пам’ять, беручи її з рук іншої людської дитини, психіка та пам’ять якої вже знищені? Й цю відповідь мусить занести Венцлавові відьми́н, що знає і полюбив обох дітей? Відьми́н, винний у смерті твоєї доньки? Добре, Ейтне, станеться згідно з твоєю волею. Венцлав почує твою відповідь, почує мій голос, побачить мої очі й усе з них прочитає. Але я не мушу дивитися на те, що повинне відбутися. І не хочу.