— Я питав, — спокійно сказав незнайомець, дочекавшись, доки купець замовкне, — чи даси мені те, чого зажадаю?
Виходу не було. Юрга ковтнув слину, похилив голову і ствердно кивнув. Незнайомець, усупереч його очікуванням, не засміявся зловісно, радше навпаки, не виглядало, щоби перемога в торгах особливо його втішила. Похилившись у сідлі, сплюнув до яру.
— Що я роблю, — похмуро сказав він. — Що ж це я роблю. Ну, гаразд. Спробую витягнути тебе з цього, хоч не знаю, чи все не завершиться фатально для нас обох. А, якщо вдасться, ти навзамін…
Юрга скорчився, ледь не плачучи.
— Даси мені те, — продекламував раптом вершник у чорному плащі, — що застанеш удома, повернувшись, а чого не сподіваєшся. Обіцяєш?
Юрга заячав і швидко закивав головою.
— Добре, — скривився незнайомець. — А тепер відсунься. Ще краще, — залазь знову під воза. Сонце зараз зайде.
Зіскочив із коня, скинув плаща. Юрга побачив, що незнайомець носить меча на спині та поясі, навкіс перекинутому через груди. Неясно йому згадалося, що чув уже про людей, які так носили зброю. Чорна, шкіряна куртка, сягаюча стегон, з довгими манжетами, які іскрилися від срібних нют, могла б указувати, що незнайомець походить з Новіграду чи його околиць, але мода на таку одіж дуже поширилася, особливо серед молодиків. Однак незнайомець молодиком не був.
Вершник, стягнувши в’юки з коня, відвернувся. На його грудях погойдувався округлий медальйон, підвішений на срібному ланцюжку. Під пахвою тримав невеличку ковану скриньку і довгастий пакунок, обкручений шкірою та ремінням.
— Ти ще не під возом? — спитав, підходячи ближче. Юрга побачив, що на медальйоні зображена вовча голова з відкритою ікластою пащею. Раптом нагадав.
— Ви… Відьми́н? Пане?
Незнайомець стенув плечима.
— Ти вгадав. Відьми́н. А тепер йди звідси. По той бік воза. Не виходь звідти і будь тихо. Я мушу якусь мить побути сам.
Юрга послухав. Присів біля колеса, закутавшись в опанчу. Не хотів дивитися, що робить незнайомець по той бік воза. Тим паче не хотів дивитися на кості на дні яру. Отож дивився на свої чоботи та на зелені зірчасті паростки моху, що густо росли на перегнилих балках мосту.
Відьми́н.
Сонце сідало.
Почув кроки.
Незнайомець повільно, дуже повільно вийшов із-за воза, на середину мосту. Був повернутий спиною — Юрга помітив, що меч за його плечима не той самий, який він бачив раніше. Тепер була то гарна зброя — руків’я, гарда та окуття піхов блищали як зорі, навіть у сутінках, що наставали, відбивали світло, хоча світла вже майже не було — згасло навіть золотисто-пурпурове марево, яке донедавна висіло над лісом.
— Пане…
Незнайомець повернув голову. Юрга ледве стримав крик.
Обличчя чужинця було білим — білим та пористим наче сир, витиснутий і вийнятий з ганчірки. А очі… Богове, — завило щось у Юрзі. Очі…
— За воза. Вже, — прохрипів незнайомець. Не був то голос, який Юрга чув раніше. Купець раптом зрозумів, як сильно дошкуляє йому переповнений сечовий міхур. Незнайомець обернувся і вийшов далі на міст.
Відьми́н.
Кінь, приторочений до драбинки воза, пирхнув, заіржав, голосно забив копитами об балки.
Юрзі над вухом задзижчав комар. Купець навіть рукою не ворухнув, щоб його відігнати. Задзижчав ще один. Цілі хмари комарів дзижчали у хащах по той бік яру. Дзижчали.
І вили.
Юрга, до болю затиснувши зуби, зорієнтувався, що це не комарі.
З мороку, який густів на зарослому кущами узбіччі яру, з’явилися малі потворні фігурки, — не вище чотирьох ліктів, страшенно худі, немов скелети. Чудернацькою чаплиною ходою вийшли на міст, високо, різкими рухами здіймаючи ґудзуваті коліна. Їхні очі під пласкими поморщеними лобами жовто поблискували, у широких жаб’ячих пащах блищали білі загострені ікла. Наближалися, шиплячи.
Незнайомець посеред мосту, досі нерухомий мов статуя, раптом підняв праву руку, химерно складаючи пальці. Потворні карлики відступили, зашипіли голосніше, але одразу ж знову рушили вперед, швидко, все швидше підіймаючи довгі пазуристі лапи, схожі на жердини.