Жінка не була селянкою. Селянки не носили чорних оксамитних плащів. Селянки, яких чоловіки несли чи тягли в хащі, кричали, хихотіли, тріпотіли і напинались як струги, що їх ривком витягували з води. Про жодну з них не можна було подумати, що то вона веде в морок високого ясноволосого хлопця у розхристаній сорочці.
Селянки ніколи не носили на шиях оксамиток та всипаних діамантами зірок із обсидіану.
— Єнніфер.
Різко розширені фіалкові очі палають на блідому трикутному обличчі.
— Геральте…
Випустила руку ясноволосого херувима, чиї груди виблискували від поту, немов мідна бляха. Хлопець похитнувся, заточився, впав на коліна, водив головою, роздивлявся, кліпав очима. Повільно встав, провів по них безтямним стурбованим поглядом, після чого непевним кроком пішов у бік вогнищ. Чародійка навіть не глянула йому вслід. Пильно дивилася на відьми́на, а її рука сильно затисла край плаща.
— Приємно знову тебе побачити, — невимушено сказав він. Відразу ж відчув, як опадає напруга, що застигла між ними..
— Навзаєм, — посміхнулася вона. Йому здалося, що в цій усмішці було щось вимушене, але певності цього не мав. — Дуже приємна несподіванка, не заперечую. Що ти робиш, Геральте? Ах… Перепрошую, вибач за нескромність. Очевидно, те саме, що і я. Адже це Белтайн. От тільки ти піймав мене, так би мовити, на гарячому.
— Я тобі завадив.
— Переживу, — засміялася вона. — Ніч триває. Коли захочу, причарую іншого.
— Шкода, що я так не вмію, — сказав він, з великим зусиллям удаючи байдужість. — Одна як побачила при світлі мої очі, то втекла.
— Під ранок, — сказала, усміхаючись все більше вдавано, — коли вони по-справжньому розшаліються, то не звертатимуть уваги. Ще знайдеш собі якусь, побачиш…
— Єн, — дальші слова застрягли йому в горлі. Вони довго дивилися одне на одного, дуже довго, а червоний відблиск вогню грав на їхніх обличчях. Раптом Єнніфер зітхнула, закриваючи очі віями.
— Геральте, ні. Не починаймо…
— Це Белтайн, — перебив він. — Ти забула?
Вона поволі наблизилась, поклала руки йому на плечі, помалу й обережно притулилася до нього, торкнулася чолом грудей. Він гладив її гайворонськи чорне волосся, розсипане кучерями, крутими наче змії.
— Вір мені, — шепнула вона, підіймаючи голову. — Я ані хвилини не вагалася б, якби у гру входило лише… Але це безглуздо. Все почнеться заново, а закінчиться так само, як і раніше. Це безглуздо, щоб ми…
— Чи ж усе має діятися згідно з глуздом? Це Белтайн.
— Белтайн, — вона відвернула голову. — Ну то й що? Щось нас притягнуло до цих вогнищ, до цих розвеселених людей. Ми збиралися танцювати, шаліти, злегка запаморочитись і скористатися з пануючої тут раз на рік свободи звичаїв, нерозривно зв’язаної зі святом циклу природи, що постійно повторюється. І на тобі, несподівано зустрічаємось після… Скільки ж це минуло від… Рік?
— Рік, два місяці та вісімнадцять днів.
— Ти мене зворушуєш. Навмисне?
— Навмисне. Єн…
— Геральте, — перебила вона, раптом відсуваючись, різко зводячи голову. — З’ясуймо все. Я не хочу.
Він кивнув на знак того, що все з’ясовано.
Єнніфер відкинула плащ на плече. Під плащем мала дуже тонку білу сорочку і чорну спідницю, стягнуту поясом зі срібних ланок.
— Я не хочу, — повторила, — починати наново. А думка про те, аби зробити з тобою те…, що я збиралися зробити з тим білявчиком… За такими ж правилами… Ця думка, Геральте, видається мені якоюсь негарною. Вона б принизила і тебе, і мене. Розумієш?
Він знову кивнув головою. Вона глянула на нього з-під опущених вій.
— Не йдеш?
— Ні.
Вона якусь мить мовчала, неспокійно ворушачи раменами.
— Сердишся?
— Ні.
— Ну то ходімо, сядьмо десь, подалі від цього гамору, порозмовляймо трохи. Бачиш, я рада з нашої зустрічі. Справді. Посидьмо трохи разом. Добре?
— Добре, Єн.
Вони відійшли в морок, далі на вересовища, до чорної стіни лісу, оминаючи переплетені в обіймах пари. Мусили відійти досить далеко, щоби знайти місце лише для себе. Сухий пагорб, прикметний кущем ялівцю, струнким мов кипарис.
Чародійка розстебнула брошку плаща, стріпнула ним, розстелила на землі. Він сів біля неї. Дуже хотів її обійняти, але наперекір не зробив цього. Єнніфер поправила глибоко розстебнуту сорочку, проникливо глянула на нього, зітхнула та обняла. Він міг цього сподіватися. Вона мусила докладати зусиль, щоб читати думки, але наміри відчувала інстинктивно.
Вони мовчали.
— Ех, холера, — раптом сказала вона, відсуваючись. Підняла руку, прокричала заклинання. Над їх головами злетіли червоні та жовті кулі, лопаючись високо в повітрі, утворюючи кольорові перисті квіти. Від вогнищ долинули сміх та радісні вигуки.