— Щонайменше, — холодно промовила чародійка.
— Ну то самі бачите, яка нам з того вигода? Ми, пані, бідні вояки, як нам здобич з-під носа заберуть, то й голод в очі загляне. Ми щавлем і лободою живимось…
— Хіба що при святі бабак трапиться, — сумним тоном закинув Ярпен Зигрин.
— … водою криничною запиваємо, — Богольт смачно гольнув із бутля та злегка стрепенувся. — Для нас, пані Єнніфер, виходу немає. Або здобич, або зимою під плотом замерзай. А госпóди коштують.
— І пиво, — додав Ніщука.
— І дівки гулящі, — розмріявся Кузька.
— А тому, — Богольт глянув у небо, — ми самі, без чар та вашої допомоги, уб’ємо дракона.
— Ти так цього певен? Пам’ятай, Богольте, що існують межі можливого.
— Може, існують, я їх не бачив. Ні, пані. Кажу ще раз, ми самі уб’ємо дракона, без жодних чарів.
— Особливо тому, — додав Ярпен Зигрин, — що чари, непричком, теж мають свої межі можливого, яких ми, на відміну від наших, не знаємо.
— Ти сам до цього додумався, — повільно спитала Єнніфер, — чи хтось тобі підказав? Чи це не присутність відьми́на робить вас такими самовпевненими?
— Ні, — відповів Богольт, дивлячись на Геральта, що, здається, закуняв, ліниво розтягнувшись на попоні з сідлом під головою. — Відьми́н до того нич не має. Послухайте, вельможна Єнніфер. Ми зробили королю пропозицію, він нас відповіддю не вшанував. Ми негорді, до ранку почекаємо. Якщо король угоду приб’є, їдемо далі разом. А як ні, то ми вертаємось.
— І ми теж, — буркнув краснолюд.
— Ніяких торгів не буде, — продовжував Богольт. — Або віз, або перевіз. Повторіть наші слова Недамирові, пані Єнніфер. А вам скажу, — така угода добра і для вас, і для Доррегарая, якщо ви з ним домовитесь. Нам, зважте, драконове стерво непотрібне, лише хвіст і візьмемо. А решта ваша, бери-вибирай. Не поскупимо ні зубів, ні мозку, нічого, що вам для чародійства потрібне.
— Очевидячки, — додав Ярпен Зигрин, хихочучи. — Падло для вас, чародіїв буде, ніхто у вас його не забере. Хіба що інші стерв’ятники.
Єнніфер устала, накинувши плаща на плечі.
— Недамир не чекатиме до завтра, — сказала вона різко. — Він уже погодився на всі ваші умови. Всупереч, щоб ви знали, моїм та Доррегараєвим порадам.
— Недамир, — поволі процідив Богольт, — проявляє мудрість, для такого молодого короля дивовижну. Бо для мене, пані Єнніфер, мудрість — це, окрім іншого, вміння пускати повз вуха дурні або нещирі поради.
Ярпен Зигрин пирснув у бороду.
— Заспіваєте іншої, — чародійка взялася в боки, — коли дракон вас завтра поріже, подірявить і гомілки вам переламає. Ще мені будете чоботи лизати і скавуліти, просячи рятунку. Як я вас добре знаю, як добре знаю таких, як ви. Аж до нудоти знаю.
Відвернулася і без слова прощання пішла в темряву.
— За моїх часів, — сказав Ярпен Зигрин, — чарівниці у вежах сиділи, вчені книги читали та й мішали кописткою в тиглях. Не плуталися воякам під ногами, в наші справи не втручалися. І не крутили задом хлопáм під носами.
— Зад, правду кажучи, нічогенький, — промовив Горицвіт, налаштовуючи лютню. — Що, Геральте? Геральте? Гей, куди подівся відьми́н?
— А нам що до того? — буркнув Богольт, докидаючи дрова до вогню. — Пішов. Може, за потребою, панове вашмосці. Його річ.
— Певно, що так, — згодився бард і вдарив по струнах. — Щось вам заспівати?
— Заспівай, холера, — сказав Ярпен Зигрин і сплюнув. — Але не думай, Горицвіте, що я за твоє бекання хоч шеляга дам. Тут, чоловіче, не королівський двір.
— Це помітно, — кивнув головою трубадур.
— Єнніфер.
Вона обернулася, начебто її застали зненацька, хоча відьми́н не сумнівався — здалеку почула його кроки. Поставила на землю дерев’яне цеберко, випросталася. відкинула з чола волосся, що, вивільнене із золотої сіточки, крутими кучерями спадало на плечі.
— Геральте.
Як завжди, носила тільки два кольори. Свої кольори — біле й чорне. Чорне волосся, довгі чорні вії, що змушували здогадуватися про колір затінених ними очей. Чорна спідниця, чорний короткий каптаник із білим хутряним комірцем. Біла сорочка з найчистішого льону. На шиї чорна оксамитка, прикрашена всіяною діамантиками обсидіановою зірочкою.
— Ти зовсім не змінилася.
— І ти теж, — вона скривила губи. — В обох випадках це однаково нормально. Або, якщо тебе так більше влаштовує, однаково ненормально. Хай там як, нагадування про це позбавлене сенсу, хоча, можливо, є непоганим способом розпочати розмову. Правда?
— Правда, — він кивнув головою, дивлячись убік, на шатро Недамира та вогнища королівських лучників за темними обрисами фургонів. Від найдальшого вогнища долинав дзвінкий голос Горицвіта, — він співав «Зорі над трактом», одну зі своїх найвдаліших любовних балад.