— Просити? — люто зашипіла. — В тебе? Боятися? Я мала б тебе боятися, клятий чаклуне? Ти зважуєшся кидати мені в обличчя свій принизливий жаль? Дурити мене своїм співчуттям? Закидати мені боягузтво, піддавати сумніву мою волю? Моя довіра тебе роззухвалила. Стережись!
Відьми́н вирішив не знизувати плечима, прийшовши до висновку, що безпечніше буде стати навколішки і схилити голову. Не помилився.
— Ну, — сичала Каланте, стоячи над ним. Руки мала опущені, долоні затиснуті в кулаки, наїжачені перснями. — Ну нарешті. Це правильна позиція. З такої позиції слід відповідати королеві, якщо королева поставить тобі питання. А якщо це буде не питання, а наказ, ти ще нижче схилиш голову і підеш його виконувати, не зволікаючи й хвилі. Зрозумів?
— Так, королево.
— Пречудово. Встань.
Встав. Глянула на нього, закусила губи.
— Тебе дуже образив мій вибух? Я про форму, не про зміст.
— Не дуже.
— Добре. Я постараюся більше не вибухати. А отож, як я казала, там у рові грається десятеро дітей. Вибереш одну дитину, що здасться тобі найвідповіднішою, забереш, і, на богів, перетвориш на відьми́на, бо така воля приречення. А якщо не приречення, то знай, що така моя воля.
Він глянув їй у очі, низько схилився.
— Королево, — сказав. — Шість років тому я довів тобі, що є речі сильніші за королівську волю. На богів, якщо вони існують, доведу це тобі ще раз. Ти не змусиш мене робити вибір, якого я не хочу робити. Вибач за форму, не за зміст.
— Під моїм замком глибокі льохи. Перестерігаю, — ще хвилина, ще слово, і згниєш у них.
— Жоден із дітей, які граються в рові, не годиться на відьми́на, — повільно сказав він. — І серед них немає сина Паветти.
Каланте примружила очі. Він навіть не здригнувся.
— Ходи, — сказала врешті, обертаючись на місці.
Він пішов за нею між ряди розквітлих кущів, між клумби і живоплоти. Королева ввійшла до ажурної альтанки. Там стояли чотири великі плетені з лози крісла, що оточували малахітовий стіл. На його поверхні, укритій жилками, підтримуваній чотирма грифонами, стояв жбан і два срібні кубки.
— Сідай. І налий.
Припила до нього, різко, солідно, по-чоловічому. Він одповів тим самим, не сідаючи.
— Сідай, — повторила. — Я хочу порозмовляти.
— Слухаю.
— Звідки ти знав, що серед тих дітей немає сина Паветти?
— Я не знав, — Геральт вирішив бути щирим. — Сказав навмання.
— Ага. Я могла здогадатися. А те, що жоден із них не годиться на відьми́на? Це правда? І як ти міг це встановити? За допомогою магії?
— Каланте, — тихо сказав він. — Я не мусив ні встановлювати це, ні перевіряти. Те, що ти казала раніше, було чистісінькою правдою. Кожна дитина годиться. Вирішальною є селекція. Пізніше.
— На богів моря, як каже мій завше відсутній дружина! — засміялася вона. — То це все неправда? Увесь цей Закон Несподіванки? Легенди про дітей, яких хтось не сподівався, про тих, які першими вийшли назустріч? Я так і здогадувалася! Це гра! Гра з випадком, розвага з долею! Але це диявольськи небезпечна гра, Геральте.
— Я знаю.
— Гра з чиїмсь програшем. Нащо, скажи, змушувати батьків чи опікунів до таких тяжких і болісних присяг? Нащо відбирати у них дітей? Адже довкола повно таких, яких відбирати не треба. По дорогах блукають цілі ватаги бездомних і сиріт. У кожному селі можна дешево купити дитину, на переднівку кожен кметь охоче продасть, бо що йому там, одразу змайструє іншу. То чому? Чому ти змусив Дуні, Паветту й мене присягати? Чому ти з’являєшся тут рівно через шість років після народження дитини? І чому, до холери, не хочеш її, чому кажеш, що це для тебе не важливо?
Він мовчав. Каланте покивала головою.
— Не відповідаєш, — сказала, відхилившись на спинку крісла. — Задумаймось над причиною твого мовчання. Логіка є матір’ю всякого знання. А що вона нам підказує? Що ми тут маємо? Відьми́на, який шукає приречення, схованого у дивному та сумнівному Законі Несподіванки. Відьми́н знаходить це приречення. І зненацька відмовляється від нього. Не хоче, як твердить, Дитини Несподіванки. Обличчя в нього кам’яне, а в голосі лід та метал. Думає, що королева, — жінка, що не кажи, — дозволить себе ошукати, обманути полудою твердої мужності. Ні, Геральте, я тебе не пощаджу. Знаю, чому ти відмовляєшся вибрати дитину. Відмовляєшся, бо не віриш у приречення. Бо ти не впевнений. А коли ти не впевнений…, тоді починаєш боятися. Так, Геральте. Те, що тобою керує, — це страх. Ти боїшся. Запереч.
Він повільно поставив кубок на стіл. Повільно, щоб брязканням скла об малахіт не видати тремтіння руки, якого не міг стримати.