— Пане Геральте! Що з вами? Здрімнулися? Я ж казав, що ви-те ще слабкі. Нащо було підніматися до вершини?
— Я заснув, — він протер обличчя рукою, закліпав. — Заснув, бодай його… Нічого, Юрго, це через спеку…
— А так, гаряче, як у пеклі… Час нам їхати, пане. Ходіть, поможу вам зійти з крутизни.
— Зі мною все гаразд…
— Гаразд, гаразд. От цікаво тоді, чого ви ногах не тримаєтесь? Якої зарази лізли ви на гору в таку спеку? Імена хотіли прочитати? Я міг вам усі їх назвати. Що з вами?
— Нічого… Юрго… Ти й справді пам’ятаєш всі імена?
— Але ж ви недовірок. Ні в що не вірите. Хочете переконатися, чи не брешу? Я ж вам казав, прецінь, що ті імена в нас кожен дітвак знає. Останнє, кажете? Айно, останній — Йоєль Гретен із Карераса. Може, ви його знали?
Геральт протер зап’ястям повіку. І глянув на менгір. На всі імена.
— Ні, — відповів. — Не знав.
— Пане Геральте?
— Так, Юрго?
Купець похилив голову, якийсь час мовчав, накручуючи на палець залишок тонкого ремінця, яким лагодив сідло відьми́на. Врешті підвівся, злегка стукнув кулаком по спині челядника, що правив возом.
— Сідай на в’ючного, Поквіте. Я поганятиму. Сідайте зі мною на козли, пане Геральте. А ти, Поквіте, чого коло воза крутишся? Гайда, марш уперед! Ми тут собі побесідувати хочемо, не треба нам твоїх вух.
Рибка, що дріботіла за возом, заіржала, рвонула повід, видно, позаздривши кобилці Поквіта, яка клусом пішла по гостинцю.
Юрга цмокнув, легко шмагнув коня віжками.
— Айно, — сказав, вагаючись. — Отак річ стоїть, пане. Я вам обіцяв… Тоді, на мості… Присягу вам склав.
— Не треба, — швидко перебив відьми́н. — Не треба, Юрго.
— Треба, — гостро відповів купець. — Слово — не дим. Те, що я вдома застану, а чого не сподіваюся, — буде вашим.
— Облиш. Я нічого від тебе не хочу. Ми квити.
— Ні, пане. Якщо я щось таке вдома застану, то це приречення. А якщо з приречення посміятися, якщо з ним обманути, то воно тогді суворо карає.
Я знаю, подумав відьми́н. Знаю.
— Але… Пане Геральте…
— Що, Юрго?
— Нічого я вдома не застану, чого б не сподівався. Нічого, а вже напевне не того, на що ви лічили. Пане відьми́не, почуйте се: Злотолітка, себто жінка моя, дітей більше мати не може після останнього і чого, як чого, а дитяти вдома не буде. Видно, ви зле втрафили.
Геральт не відповів.
Юрга теж мовчав. Рибка знову пирхнула, підкинула головою.
— Але двох синів маю, — раптом швидко сказав Юрга, дивлячись перед себе, на гостинець. — Двох, здорових, сильних і недурних. Таж мушу їх десь до навуки дати. Один, так я собі думав, буде зі мною купецтва вчитися. А другий…
Геральт мовчав.
— Що скажете? — Юрга відвернув голову, глянув на нього. — Ви там на мості присяги від мене зажадали. Вам ішлося про дитину до вашої відьми́нської навуки, т’адже не про що інше. Чого ж та дитина має бути несподіваною? А сподівана не може бути? Маю двох, то хай один на відьми́на вчиться. Ремесло як ремесло. Не ліпше, не гірше.
— Ти певен, — тихо озвався Геральт, — що не гірше?
Юрга примружив очі.
— Боронити людей, життя їм рятувати, яка ж то по-вашому річ: зла чи добра? Тих чотирнадцятеро, на пагорбі? Ви, на тому мості? Що ви тоді сподіяли, зло чи добро?
— Не знаю, — зі зусиллям сказав Геральт. — Не знаю, Юрго. Часом видається мені, що знаю. А часом вагаюся. Чи ти хотів би, щоб і твій син вагався?
— Хай і вагається, — поважно сказав купець. — Хай сумнівається. Бо то людська річ і добра.
— Що?
— Сумніви. Лише зло, пане Геральте, ніколи їх не має. А приречення свого ніхто не уникне.
Відьми́н не відповів.
Гостинець скрутив під високий насип, під криві берези, що не знати як трималися за прямовисне узбіччя. Берези мали жовте листя. Осінь, подумав Геральт, знову осінь. В долині блискала ріка, білів новенький гострокіл сторожі, дахи хатин, обтесані палі пристані. Скрипів коловорот.
* * *
Пором допливав до берега, женучи перед собою хвилю, розпихаючи тупим носом воду, розгортаючи нерухомі у брудному кожуху куряви солому та листя, що плавали на поверхні. Скрипучі линви, тягнені перевізниками. Юрба, що скупчилася на березі, галасувала і в цьому галасі було все: жіночий крик, чоловічі прокльони, дитячий плач, ревіння худоби, іржання коней, бекання овець. Одностайна басова музика страху.
— Геть! Геть, відступити, пся крев! — верещав кінний з головою, пов’язаною закривавленою ганчіркою. Кінь, занурений аж по черево, борсався, високо підкидаючи передні ноги, розбризкував воду. На пристані вереск, крик, — щитники брутально розпихали натовп, били де попало древками списів.