— Прозаїчну, — зітхнув чародій. — Бачиш, саме ти утруднюєш Єнніфер прийняття рішення. Отож я прошу тебе, щоб ти зволив піти. Щоб зник із її життя, перестав заважати. Коротко: щоб забрався до дідька. Найкраще тихцем і не прощаючись, що, як вона мені зізналася, ти зазвичай і робиш.
— Справді, — Геральт вимушено посміхнувся. — Твоя прямолінійна щирість вводить мене у все більше остовпіння. Я всього міг сподіватися, але не такого прохання. Чи не вважаєш, що, замість прохати, слід було радше гримнути мене з-за рогу кульовою блискавкою? Не було б перешкоди, була б дещиця сажі, яку довелося б зчистити зі стіни. Спосіб і легший, і певніший. Бо, бачиш, прохання можна відхилити, а кульову блискавку — ні.
— Я не беру до уваги можливості відмови.
— Чому? Бо це дивне прохання є нічим іншим, як пересторогою, що випереджає блискавку або інше веселе заклинання? Чи, може, вона має бути підпертою дзвінкими аргументами? Сумою, що приголомшить жадібного відьми́на? І скільки ж ти заміряєш мені заплатити, щоб я забрався з дороги, яка веде до твого щастя?
Чародій перестав стукати по черепу, поклав на нього долоню, затис пальці. Геральт помітив, що кісточки на цих пальцях побіліли.
— Я не мав заміру образити тебе подібною пропозицією, — сказав. — Я був далеким від цього. Але… якщо… Геральте, я чародій і несогірший. Не збираюся хвалитися всемогутністю, але багато з твоїх бажань, якби ти захотів їх висловити, я міг би здійснити. Деякі ось так само легко.
Махнув рукою, недбало, наче проганяючи комара. В повітрі над столом раптом зароїлося від казково барвистих метеликів-аполлонів.
— Моє бажання, Істредде, — процідив відьми́н, відганяючи комах, що тріпотіли біля обличчя, — це щоб ти перестав пхатися між мною та Єнніфер. Мене мало обходять пропозиції, які ти їй робиш. Ти міг їй освідчитись, коли вона була з тобою. Раніше. Бо раніше було раніше, а тепер є тепер. Тепер вона зі мною. Я мушу відійти, полегшити тобі справу? Відмовляюся. Не тільки не допоможу тобі, а, в міру моїх скромних можливостей, заважатиму. Як бачиш, я не поступаюся тобі щодо щирості.
— Ти не вправі мені відмовляти. Не ти.
— За кого ти мене маєш, Істредде?
Чародій глянув йому просто в очі, перехиляючись через стіл.
— За її швидкоплинний романчик. За миттєве захоплення, у кращому разі — за примху, пригоду, яких у Єнни були сотні, бо Єнна любить гратися емоціями, вона імпульсивна, а її капризи непередбачувані. Ось чим я тебе вважаю, бо, замінивши з тобою кілька слів, відкидаю можливість, щоб вона трактувала тебе виключно інструментально. А повір мені, — це з нею трапляється доволі часто.
— Ти не зрозумів питання.
— Помиляєшся, зрозумів. Але я навмисне кажу лише про емоції Єнни. Бо ти відьми́н і не можеш відчувати жодних емоцій. Не хочеш виконати мого прохання, бо тобі здається, що вона для тебе важлива, думаєш, що… Геральте, ти з нею лише тому, що вона цього хоче, і будеш з нею стільки, скільки вона захоче. А те, що ти відчуваєш, — це проекція її емоцій, зацікавлення, яке вона проявляє щодо тебе. На всіх демонів Глибин, Геральте, ти не дитина, знаєш, хто ти такий. Ти мутант. Не зрозумій мене хибно, я не кажу це, щоб тебе образити чи зневажити. Констатую факт. Ти мутант, а однією з фундаментальних рис твоєї мутації є повна невразливість щодо емоцій. Таким тебе створили, щоб ти міг виконувати своє ремесло. Розумієш? Ти не можеш нічого відчувати. Те, що ти вважаєш почуттями, — це клітинна пам’ять, соматична, якщо ти розумієш значення цього слова.
— Уяви собі, що розумію.
— Тим краще. Отож послухай. Я попрошу в тебе таке, що можу попросити у відьми́на, а в людини ні. З відьми́ном я щирий, із людиною не міг би собі цього дозволити. Геральте, я хочу дати Єнні розуміння та стабілізацію, почуття і щастя. Чи ти можеш, поклавши руку на серце, заявити те саме? Ні, не можеш. Для тебе ці слова нічого не означають. Ти волочишся за Єнною, тішачись, мов дитина, тимчасовою симпатією, яку вона тобі виявляє. Як здичавілий кіт, що в нього всі кидають камінням, задоволено муркаєш, бо от, знайшовся хтось, хто не боїться тебе погладити. Розумієш, що я маю на увазі? Ох, знаю, що розумієш, ти не дурень, це ясно. Отож сам бачиш, що не маєш права мені відмовляти, коли я ґречно прошу.
— Я маю таке саме право відмовляти, — процідив Геральт, — як ти просити, і тим наші права одне одного анулюють, повертаємось до вихідної точки, а ця точка така: Єн, мабуть, не вельми переймаючись моєю мутацією та її наслідками, нині зі мною. Ти їй освідчився, твоє право. Вона сказала, що подумає? Її право. Тобі здається, що я заважаю їй прийняти рішення? Що вона вагається? Що я є причиною її вагання? А це вже моє право. Якщо вагається, то, либонь, усе-таки має для цього причини. Мабуть, я все-таки щось їй даю, хоча, можливо, бракне для цього слів у відьми́нському словнику.